Глава 17 - Брама закінчення світу

Повітря за чорною брамою було густим, мов його можна було пити — металевий присмак крові на язиці, а десь далеко — приглушений звук серця. Не мого. Чогось більшого. Старшого. Живого.

Я тримала Деніза за руку, але простір почав нас розділяти — ніби сама реальність випробовувала, чи можемо ми лишатись разом навіть тут, у самому серці пітьми.

— Амеліє, — пролунав його голос здалеку, наче з-під води. — Ти мусиш іти далі. Одна.

Я хотіла закричати, але голос зник, а тіло стало легким, немов я втратила вагу і значення.

Я опинилася у пустелі. Але вона була не з піску. А з попелу.

Під ногами — залишки слів, спогадів, облич.
Я йшла повз обгорілі образи мого минулого:
...матір, що тримала мене за руку,
...батько, який ішов у ніч і не озирнувся,
...я — маленька, з обпеченими руками, тримаю сірник і прошу пробачення.

— Ти боїшся правди, — пролунав голос.

Це була вона — Жінка в білому, але тепер її вбрання було сірим, майже чорним. Вона йшла до мене з відкритим лицем.

— Бо правда болить, — сказала я.

— Правда визволяє, — відповіла вона. — Але спочатку вона знищує все, чого ти вчепилась.

Я впала на коліна. Кристал випав із рук і розколовся. Усе, що я ховала — вилізло назовні. Крик. Гнів. Провина. Бажання знищити. Бажання бути коханою. Навіть коли ціна — власна душа.

І тоді переді мною знову з'явився він.

Чоловік у масці. Але тепер — без неї. Його обличчя було моїм. Моїм — у чоловічому відображенні. Це була моя тінь, мій відбиток, моє інше «я», яке я роками ховала.

— Ти не можеш перемогти мене, — сказав він. — Бо я — ти.

— Я й не хочу, — відповіла я. — Я приймаю тебе.

Я ступила вперед. Торкнулась його лоба. І в мить, коли наші пальці з'єдналися, світ вибухнув.

Кристал зібрався сам у собі. Знову став цілим.

І переді мною з'явилась нова брама — прозора. Її не можна було відкрити силою. Але всередині — стояв Деніз. Живий. Справжній. Чекав.

Я ступила до брами, несучи себе вже цілісну — світло і тінь, любов і біль, страх і віру.

Брама розчинилася.

І коли я увійшла — світ змінився.

Я увійшла в браму — не з тріумфом, а зі смиренням. Моє серце билося тихо, але впевнено, як ритм древнього закляття, що вічно повторюється в темряві: ти повертаєшся, бо не боїшся.

Всередині мене не залишилось нічого чужого. Навіть страх, навіть біль — були моїми. І це давало мені силу.

Світ за брамою не був тим, чого я очікувала. Це була кімната, кругла, без вікон. Стіни були з глибокого чорного каменю, схожого на обсидіан, а під ногами — символ, вирізьблений у підлозі: місяць, що роздвоюється на сонце. Мить — і я зрозуміла: це місце останнього вибору.

У центрі стояло дзеркало, але не просте. Воно не відображало мене. Воно відображало те, ким я могла б стати, якби не зустріла Деніза, якби піддалась темряві, якби втекла, зрадила, помстилась.

Моє відображення дивилося на мене з презирством.

— Ти слабка, — промовило воно. — Ти вибрала любов замість сили. Прощення замість помсти.

— Я вибрала себе, — відповіла я. — І я — не слабка.

Дзеркало затріщало. У його склі з'явились тріщини, як рани на шкірі. Світло прорвалося крізь них. І з того світла з'явився він.

Мій батько.

Не той, кого я пам'ятала. Інший. Очі чисті, але обличчя втомлене. Він ішов до мене мов тінь, що чекала тисячі років, щоби бути поміченою.

— Амеліє, — сказав він. — Ти пробудила силу, яка була в нашій крові від самого початку. Але вона не повинна бути прокляттям. Вона може бути вибором.

Я ковтнула повітря, яке раптом стало важким.

— Ти помер заради мене?

— Ні, — відповів він. — Я вибрав тебе. І зараз ти мусиш вибрати мене. Пробачити мені.

Його образ почав зникати. Я тягнула руку, але не могла дотягнутись.

— Я прощаю, — прошепотіла я. — І себе, і тебе.

Весь простір задихнувся від світла.

Усе навколо почало ламатись, перетворюватись. Дзеркало зникло. Камінь під ногами перетворився на траву. А за спиною — нарешті — я почула голос Деніза.

— Амеліє!..

Я озирнулась — він стояв на колінах, тримаючи кристал, і його руки світилися, як вогонь і вода одночасно. Його очі були повні сліз.

— Ти повернулась, — прошепотів він.

— Ні. Я народилась заново.

Ми обнялися. Не як раніше. Не як двоє, що шукають рятунку одне в одному. А як двоє, хто знайшов себе і готовий іти далі — не ховаючись.

Небо над нами розчинилося.

І світ промовив до нас своїм першим справжнім подихом.

...Небо розчинилося над нами — і з нього падали не зорі, а світлі уламки часу. Вони несли спогади, які були втрачені: усмішка мого батька, сльоза матері на моїй щоці, перший погляд Деніза, коли ми ще були чужими.

Світ оживав навколо нас не тому, що ритуал завершився. А тому, що ми його завершили собою. Обіймами. Вибором. Прийняттям. Вогонь і тінь більше не воювали всередині мене — вони сплелись, утворивши ціле.

— Подивись, — прошепотів Деніз.

Я підняла очі. Над нами — величезна фігура, складена зі світла й тіні, жіноча, в білому й чорному водночас. Її обличчя змінювалося — то Марісоль, то Селесте, то Жінка в білому, то... Я сама.

— Це Архетип, — сказав він. — Карта, що ніколи не розкривалась.

І тоді я побачила її назву:
Аркан XXI — Відродження.
Не Світ. Не Суд. Щось нове. Те, що з'являється, коли стара колода завершує себе — і починається нова.

Це була якась нова правда, більша за всі попередні.

Амулет на моїй шиї засвітився — не синім, не червоним, а білим, чистим, як світанок. Кристал Деніза відповів йому. І в ту мить простір не витримав.

Навколо нас обрушилось падіння стін — реальність тріщала й ламалася, як шкаралупа. Нас охопив спалах — і все зникло.

...

Я прийшла до тями на колінах. Деніз тримав мене за руки. Ми стояли серед руїн старого храму. Над нами — лише небо. Сонце. Живе.