Глава 16 - Останнє випробування

Світ довкола тремтів, немов відлуння забутої мелодії. Повітря було густе, насичене ароматом ладану й сухого полину. Тут не існувало часу. Лише ми. І тиша, яка здавалася живою.

— Ми ще не повернулись, — прошепотіла я, стискаючи пальці Деніза. — Це не кінець.

Він кивнув, поглядом обіймаючи простір навколо — чорне небо без зірок, туман, що клубочився біля наших ніг, і портал, який за нами закрився. Залишилась тільки одна стежка — вперед.

Раптом з темряви з'явився круглий майдан, утворений з каменів, викладених у спіраль. У центрі — вівтар з чорного оніксу. На ньому — ніщо, окрім дзеркала.

— Тут починається останнє, — мовила дівчина з білими очима, що вийшла з тіні. — Випробування серця. Істини. Відпущення.

Мене охопила хвиля холоду. Дзеркало пульсувало темним світлом. Я наблизилась — і побачила себе. Але не теперішню. Побачила дівчинку, що плаче вночі під ковдрою, мати, яка мовчить, коли треба говорити, руки батька, простягнуті до порожнечі.

— Це не вороги, — прошепотіла я. — Це мої рани.

І дзеркало відповіло. Із нього виринув дим, що сформував постаті. Моє минуле, мої страхи — усе, що я відштовхувала роками.

— Щоб пройти, — сказала Жінка в білому, — ти маєш простити. Свою матір. Себе. Й навіть того, хто вчинив зраду.

Я здригнулася.

— Як пробачити того, хто занапастив усе?

— Ти не маєш забувати. Але маєш відпустити, — промовила інша фігура, з'являючись із диму. Це була Селесте.

Її очі світились, але лице було втомлене.

— Я теж пройшла цю спіраль, Амеліє. І я теж втратила, перш ніж побачила світло.

Вівтар спалахнув, і простір навколо змінився. Тепер ми стояли на березі ріки — води були чорні, глибокі. Мені потрібно було пройти через них. Але лише якщо я скину свій страх.

— Лише роздягнувшись до суті, ти пройдеш, — мовив голос із неба. — І врятуєш не лише себе, а й тих, хто ще блукає.

Я поглянула на Деніза. Його очі горіли — не вогнем, а спокоєм.

— Я з тобою, — сказав він.

І я пішла. У воду. У глибину. У себе.

...Вода була крижаною, але не обпікала. Вона огортала мене, наче пальці незримого духа. Я йшла глибше, і з кожним кроком тіло ставало легшим, а серце — важчим. Понад поверхнею залишилось усе: і страх, і сором, і навіть ім'я.

На дні мене зустріла тиша.

А потім — вона.

Ізабель.

Не тіло, не примара. А образ. Вона стояла серед води, не торкаючись дна, у тій самій білій сукні, в якій колись тримала мене на руках. Очі її були порожніми, але не злими. Просто порожніми, як дзеркала, що давно забули своє відображення.

— Я чекала, — промовила вона. Голос був лагідним, наче шепіт колиски.

Я хотіла відвернутись. Закричати. Сказати, що вона зрадила. Що все зруйнувала. Але натомість... я мовчала. І дивилася.

— Ти була дитиною, — нарешті сказала я. — Але ти зробила свій вибір. І я... зроблю свій.

Ізабель опустила очі. Її руки доторкнулися до грудей — і звідти вона витягнула ключ, наче з серця. Він був кришталевим. Міцним. І живим.

— Тобі належить цей біль. Але й ця сила, — сказала вона. — Прийми її. Прийми мене — не як матір, а як першу з ланцюга.

Ключ горів у воді. Він кликав.

Я простягнула руку... і доторкнулась.

Світ навколо спалахнув. Чорна вода перетворилась на світло. Ізабель зникла. Але не як ворог. Як тінь, що знайшла своє місце за спиною. Коли я виринула, Деніз уже чекав на березі. Його очі були вологими. Але не від страху. Від гордості. Я вийшла з ріки не тією, хто заходила туди. Я була цілісною. І в моїх руках горів кришталевий ключ — той, що міг відчинити останні двері.

— Готова? — спитав Деніз.

Я кивнула.

— Тепер — так.

Перед нами простір знову змінився. Перед нами з'явились три брами, кожна з яких світилася власним світлом: срібним, золотим і чорним.

І голос з неба промовив:

— Обери ту, що веде до істини. Але пам'ятай — істина не завжди те, чого ти прагнеш. Іноді — це те, чого боїшся найбільше.

Я стояла перед трьома брамами.

Срібна — сяяла холодним місячним світлом, мов спогади, що ніколи не згасають. Її поверхня була гладкою, віддзеркалювала моє обличчя — але в очах мого відображення було щось чуже, ніби я дивилася не на себе, а на ту, якою могла б стати... якби обрала спокій і втечу. Золота — випромінювала тепло, що манило, як обійми дитинства. Вона нагадувала мені про все, чого я колись хотіла: любов, безпеку, родину. Її поверхня була ніби покрита пилом часу, з тріщинами, крізь які пробивалось щось темне, наче ця брама була ілюзією — блискучою пасткою.

Чорна — не світилася взагалі. Вона просто стояла. Глуха, мовчазна, немов могила. Її не можна було прочитати. Але серце калатало саме перед нею. Там не було обіцянок. Лише страх. Але й... правда.

— Яка з них веде до істини? — прошепотіла я.

— Ти знаєш, — відповіла дівчина з білими очима, яка знову з'явилась поруч. — Але не серцем. Не розумом. Тілом. Відчуй.

Я заплющила очі.

Під ногами — камінь. Грубий, холодний.

У грудях — серце билося важко, мов птах, якого замкнули в клітці.

Але в животі — глибоко, під диханням — тягнуло в одну сторону. Туди, де не було світла.

До чорної брами.

Я зробила крок. Один. Другий.

— Якщо ти пройдеш цю браму, — сказав голос позаду, — ти не зможеш повернутися. Навіть як захочеш.

— Я не хочу повертатись, — сказала я. — Я хочу знати, хто я.

Я доторкнулась до чорної поверхні, і вона раптом зникла — розчинилася, як дим. Переді мною відкрився прохід, освітлений лише кристалом, що я тримала в руках. І він раптом запульсував сильніше, як серце, що почуло правду.

Я обернулася до Деніза. Його обличчя було спокійним, хоч у погляді — тривога.

— Ти не зобов'язаний йти за мною, — сказала я.

— А ти не зобов'язана йти сама, — відповів він і ступив за мною.

Ми ввійшли в браму разом.

А за нею...
...почалося останнє.