Глава 15 - Те, що живе в крові

Ми стояли на порозі нового простору. Повітря стало густим, наче його пронизувала сама історія — не написана, а пережита. Тут не було стін, лише нескінченна порожнеча, де тіні плавали, як уламки минулого.

У центрі кола — вогонь, що не горів, а дихав. Його полум'я було чорним.

І вона стояла поруч.

Ізабель.

Мати.

Її сукня була з тонкої матерії, що колихалася сама по собі, немов створена з туману й крику. Очі — мов глибокі колодязі, з яких більше не можна витягти води. Але саме з цих очей почала капати правда.

— Амеліє, — сказала вона, голосом не голосом, — я знала, що ти прийдеш сюди. І знала, що прийдеш з ним.

Вона подивилася на Деніза. І в той погляд була вкладена вся суть її прокляття. Мати, яка втратила все — і готова була втратити ще більше.

— Ти уклала пакт, — сказала я. — Але не для себе.

Вона кивнула. Очі блиснули на мить — чи то з виною, чи то з гордістю.

— Я хотіла зберегти життя тому, хто не мав народитися.

Я озирнулася на брата. Він стояв нерухомо, немов усе в ньому застигло.

— Його не повинно було бути? — спитав Деніз.

— Його не мало бути живим, — прошепотіла вона. — Але я... Я вкрала тебе з темряви. І заплатила.

— Чим? — вирвалося в мене. — Ким?

Вона повільно підняла руку — і з її долоні опав уламок обгорілого лялькового обличчя. З рота того уламку повзла темрява.

— Любов'ю. Довірою. Тобою, Амеліє.

Мене обдало вітром, холодним і старим, як сама смерть. Я відступила.

— То я... частина цієї ціни?

— Ти — останній ключ, — сказала вона. — Якщо ти пробачиш — я зникну. Якщо ти зненавидиш — я залишуся.

— Ти вибрала між мною й ним, — вирвалося в мене. — Але насправді ти... не вибрала нікого.

Тиша. Потім — шелест тканини. Ізабель підійшла ближче, її пальці тремтіли, коли торкнулися моєї щоки.

— Я мати, що хотіла все. І втратила себе.

Її обличчя почало тріскатися, наче фарба на старій іконі. Але замість крові — з тріщин текло світло.

— Обери, Амеліє, — прошепотіла вона. — Пробачити. Проклясти. Забути. Зберегти. Розірвати коло.

І все це — в одному рішенні.

Я стиснула кристал, той, що тепер світився зсередини моїм серцем. Позаду стояли брат і Деніз. Переді мною — вона. Мати. Порожня й переповнена водночас.

Я зробила крок.

І світ затремтів.

"Сіль, кров і ім'я"

Я зробила крок уперед, і земля під ногами захиталася. Але не в буквальному сенсі — це хиталася сама реальність. Здавалося, усе довкола дихало разом зі мною.

— Почни, — прошепотіла Жінка в білому, що знову стояла поруч. Її голос більше не лунав ззовні — він жив усередині моєї грудної клітки.

Ізабель опустилася на коліна біля вогню. Полум'я було чорне, але тепер у ньому народжувались спалахи срібла. Вона витягнула ніж. Старовинний. Покритий рунами. Лезо дихало, як живе.

— Сіль, — сказала вона, і з долоні сипнула білий пісок навколо нас. — Сіль очищає.
— Кров, — її голос затремтів. — Кров з'єднує.
— Ім'я, — додала тихо. — Ім'я закарбовує.

Мене підвело до кола. Я стояла в центрі.

— Повтори за мною, — сказала Ізабель, її руки тремтіли. — І вибір буде зроблено.

Вона взяла свою долоню, надрізала, і кров потекла в полум'я. Вогонь спалахнув багряно-червоним. У відповідь у моїх руках засвітився кристал.

— Я, Амелія, — сказала я, і голос мій лунав крізь виміри, — кличу свою кров і тінь. Кличу світло і кличу біль.

— Щоб віддати... — підказала вона.

— Щоб віддати... те, що ношу, але не обирала.
— Щоб прийняти... —
— Щоб прийняти себе і ту, хто створила мене.

Полум'я знову змінило колір — стало золотим.

І тут — останнє.

— Якщо ти пробачаєш, — сказала Ізабель, — я згорю. Але твоє серце стане вільним.
— Якщо ти проклинаєш, — її голос став майже шепотом, — я залишусь жити в тобі... як рана, що ніколи не загоїться.

Кристал у моїй руці затремтів. І я... відчула.

Світ завмер. Жінка в білому притримала мій лікоть. Деніз подивився мені в очі.

— Обери серцем, Амеліє, — сказав він. — А не гнівом.

І тоді я зробила вибір.

Я піднесла кристал над полум'ям, і...

"Прощення — не звільнення іншого, а себе"

Я піднесла кристал над полум'ям. Він світився м'яким, пульсуючим світлом — не сліпучим, але проникаючим до самого серця.
Моя долоня тремтіла, але я знала — це не страх. Це мить, коли все змінюється.

— Я прощаю, — сказала я тихо, але впевнено. — Не тому, що ти цього заслуговуєш. А тому, що я заслуговую жити без тіні, яку ти лишила в мені.

Полум'я спалахнуло білим. Я зробила надріз на долоні — тонкий, символічний — і капля крові впала в середину вогню.

Світ навколо завмер. Вітер стих. Тиша впала, як покривало. Навіть Деніз не рухався. Навіть Жінка в білому — застигла в моменті.

Ізабель опустилася на землю. Її очі наповнилися сльозами, яких я ніколи раніше не бачила. Не сльози гніву, а смутку. Спокути.

— Ти... справді це зробила, — прошепотіла вона. — Я була готова до прокляття. Але не до милосердя.

Тінь, що обвивала її плечі, почала відходити назад. Вогонь не палав — він очищав. У кожному спалаху я бачила моменти нашого минулого: її усмішку, ще коли я була дитиною; її відчуження; холодні очі, що дивилися на мене через десятки порожніх кімнат.

— У мені більше немає місця для ненависті, — додала я.

— І тепер... — її голос затремтів, — я можу піти.

Світло почало огортати її тіло. Не як смерть — як визволення. Тіло Ізабель стало прозорим, і в останню мить вона подивилася на мене не як ворог. А як... мати.

— Пробач, що любила не так, як треба було, — прошепотіла вона.
— Я навчилася любити інакше, — відповіла я. — І цього достатньо.

Вона зникла. Без крику. Без болю. Лише блискітка теплого вогню залишилася в повітрі — і розчинилась, як зірка, що впала не з неба, а з мого минулого.