Глава 13 - Тінь і Світло

Вітер за вікном носив запах сирої землі і далекого дощу. Селесте сиділа у темній кімнаті, де світилися лише свічки — їхнє мерехтливе світло кидало дивні тіні на стіни, ніби оживляючи стародавні образи.

Вона була тонка, але міцна, як коріння старого дерева. Її очі — холодні, проникливі, наче могла бачити не лише мене, а й те, що приховано за завісою часу.

— Ти думаєш, що знаєш свою історію, — сказала вона, голосом, що не допускав заперечень. — Але справжня правда — це не те, що тобі розповіли. Вона ховається в болю, у зраді і в тих виборах, яких ти ще не зробила.

Я сиділа навпроти, відчуваючи, як всередині загострюється тривога.

— Що ти хочеш від мене? — запитала я.

Вона посміхнулася, але усмішка не була теплою. Це була усмішка виклику.

— Випробування, — відповіла Селесте. — Щоб стати тим, ким ти мусиш бути, ти маєш пройти через темряву. Тільки тоді світло зможе бути твоїм справжнім вибором.

Вона встала і простягнула мені маленький чорний камінь, холодний, мов ніч.

— Це ключ, — сказала вона. — Він відкриє двері, які ти боїшся відчинити. Але пам'ятай — кожен крок у темряві змінює тебе назавжди.

Я взяла камінь, і в цей момент відчула, як щось древнє пробуджується в мені — наче коріння, що пускає нові гілки, міцно тримаючи мене у світі, який готувався прийняти мою силу — чи зруйнувати її.

Світ навколо почав розпливатися, мов фарби, розлиті на старому полотні. Я стояла на межі, де кожен вибір міг змінити не тільки мене, а й усе, що було до того.

Деніз притиснув мою руку до своєї, і в цьому дотику я відчула силу, що могла тримати навіть найбільшу темряву на відстані.

— Ти не сама, — прошепотів він. — Ми пройдемо це разом.

Перед нами з'явилася ще одна фігура — темна, розмита, наче тінь, що не хотіла залишати минуле.

— Це він, — сказала дівчина з білими очима. — Чоловік у масці. Той, хто стоїть між тобою і правдою.

Я відчула, як щось глибоко всередині загострюється. Цей чоловік — не просто ворог. Це частина мене, яку треба прийняти, а не відкидати.

Тоді він зняв маску. І його обличчя було знайоме, але водночас чужим.

— Ти готова зустрітися зі своїм минулим? — запитав він тихо.

Я зробила крок уперед. І з цього моменту почалася справжня подорож — крізь біль, спокуту і, можливо, спасіння.

Тінь чоловіка повільно розпливалась, залишаючи по собі запах диму і забутих обіцянок. Його очі — холодні, наче лід — дивилися не просто на мене, а вглиб моєї душі, розкриваючи там старі рани.

— Я — те, що ти намагаєшся сховати, — промовив він. — Твоя зрада і твій страх. Але і твоя сила. Якщо хочеш бути цілісною, мусиш прийняти мене.

Деніз стискав мою руку міцніше. Його підтримка була моїм якірцем у цьому морі невизначеності.

— Ти не одна, — сказав він. — Ми — команда. Ти — не просто дочка, ти — спадкоємниця, міст між світами.

Чоловік кивнув і, неначе визнаючи правду, почав відступати, розчиняючись у повітрі, поки не залишився лише легкий шлейф темряви.

Тоді кімната навколо змінилася. Свічки згасли, і я опинилася сама з Селесте.

— Твоє справжнє випробування починається зараз, — сказала вона суворо. — Ти мусиш пройти крізь тіні своєї душі і не зламатися. Інакше... — вона замовкла, ніби боячись продовжити.

Я відчула, як її слова зважилися на моє серце.

— Інакше що? — запитала я.

— Інакше світло, що ти прагнеш, ніколи не знайде шляху. І ти залишишся затамованою між минулим і майбутнім, між любов'ю і зрадою.

Після цих слів Селесте підійшла до мене і торкнулася лоба.

— Відкрий очі, Амелія. Час дивитись правді в обличчя.

Я зібрала всю волю, щоб зробити цей крок — і світ знову розтанув, залишивши мене на межі безодні...

Світ занурився у темряву, що стискала мене, мов холодна паща. Я стояла на порозі чогось невідомого, і кожен подих здавався останнім. Відчуття страху, сумніву і самотності переплелися в одне пекуче полум'я.

Раптом переді мною відкрився коридор, вузький і безкінечний. З його стін текли тіні, мов живі істоти, що шепотіли мені речі, яких я боялася почути.

— Пройди крізь них, — голос Селесте лунав у голові, ніби заклинання. — Лише ті, хто зможе прийняти свою темряву, знайдуть світло.

Я крокнула вперед, і тіні почали обвивати мене. Вони показували мої страхи: втрату, зраду, біль розлук і самотність. Я відчувала, як ці образи намагаються зламати мене, втягнути в безодню.

— Згадай, хто ти, — тихо сказав Деніз, підтримуючи мене навіть здалеку, наче невидима нитка зв'язувала нас.

Я закрила очі й зібрала всю силу. «Я — Амелія», — прошепотіла я собі. «Я — не лише біль і страх. Я — світло, що проростає крізь темряву».

Тіні зупинилися. Їхні шепоти стихли. Переді мною засяяло слабке світло, що перетворювалося на яскраве полум'я, очищаючи мене зсередини.

— Ти пройшла випробування, — почула голос Селесте знову, тепер тепліший. — Але це тільки початок. Твоя подорож триває, і ти маєш знати: кожен крок вперед вимагає жертви.

Коли світ повернувся до нормальних форм і кольорів, я побачила, що тримаю в руках маленький кристал, що випромінював м'яке сяйво. Це був знак — символ нової сили, яку я отримала.

— Цей кристал — твій оберіг, — сказала Селесте, дивлячись на мене з повагою й тривогою водночас. — Бережи його. І будь готова, бо скоро прийде той, хто прагне забрати його силою.

Деніз підійшов ближче і обійняв мене. Я відчула, як тепер уже не страх, а рішучість горить у мені.

— Ми будемо боротися разом, — сказав він. — І ніхто не зламає нас.

І я знала — справжня битва лише починається.

Кристал у моїх руках тремтів, немов живий, передавав пульсуючу енергію, що пробуджувала всередині мене нові відчуття — страх і водночас надію.

Селесте підійшла ближче, її погляд був водночас строгим і лагідним.

— Цей камінь — частина твого спадку, Амеліє. Твоя мати залишила його тобі не просто так. Він містить силу, що може зцілити або знищити. Але найголовніше — він перевірить, чи гідна ти її спадщини.