Глава 11 - Ім’я, що не звучить в голос

Жінка в білому не рухалася. Але її присутність — мов тягар. Не важкий, а священний. Як коли ти раптом розумієш: перед тобою — частина себе, якої ти не знала, але відчувала завжди.

Вона дивилася просто в мене. Не на тіло. Не на очі. А глибше — в місце, де душа стикається з кров'ю.

Деніз тримав мою руку, але відчувався далеким. Як берег, коли ти вже в морі.

— Слухай, — сказала вона. — Не вухами. Кістками. Тінню. І серцем.

Я заплющила очі.

І світ розчинився.

Спершу — темрява. Але не страшна. Тиха. Утробна. Вона не лякала — вона готувала.

А потім — перше світло. Не яскраве. М'яке, як усмішка матері. Голос — глибокий, спокійний, як океан уночі:

— Назви її...

Потім — другий голос. Вищий. Гостріший. Але ніжний:

— Вона ще не готова.

— Вона має бути.

— Тоді вона помре.

Я побачила себе. Але не себе.

Дівчинка — ще не народжена. Серце б'ється в воді. Вона чує звуки. Спогади, які ще не її.

А поряд — жінка в білому.

Але молодша. Жива. Її руки зцілюють. Її очі світяться. Вона стоїть у колі — з трав, вогню й кісток.

— Я дала їй ім'я, — каже вона. — Таємне. Ніхто не має вимовити його до часу. Бо воно — ключ.

— Ключ до чого? — чую власний голос. Дитячий. Тремтячий.

— До всього. До кінця. До початку.

Зірвався вітер. І світ знову потемнів.

Коли я відкрила очі, стояла на тому ж місці. Переді мною — вона. Та сама. Справжня. Жива.

— Ти згадала? — запитала вона.

Я кивнула. Але голосу не мала.

— Твоє справжнє ім'я — не Амелія. Те, що носить твоє тіло — це лише маска. Ім'я для цього світу. Щоб він не зламав тебе передчасно.

— А справжнє?.. — прошепотіла я.

— Його не можна сказати вголос, поки ти не пройдеш Останній Поріг. Бо кожен, хто чує його — бачить свою смерть.

— І ти померла...

— Щоб зберегти його. Щоб воно жило в тобі. Через мою кров. Через твій подих.

Я ступила ближче. Вона не відступила.

— То ти... моя праматір?

— Я — перша. Не та, що дала початок роду, а та, що принесла дар. Його називали прокляттям. Але він — ключ.

— Дар?

— Бачити всі світи одночасно. Жити в них. Пам'ятати все, що було — і все, що буде. Не втратити розум.

Вона простягнула руку. Її пальці торкнулись мого чола — як дотик крила.

І раптом я згадала...

...першу смерть.
...перше полум'я.
...ім'я, яке звучить, як молитва.
...і страх Ізабель. Не перед мною. А перед нею — Жінкою в білому. Бо вона знала: у її крові — те, що не можна контролювати.

— Світ готується розпастися, — сказала вона. — А ти — маєш утримати його. Але тільки якщо назвеш себе сама.

— Як?

— Дозволь йому прорости в тобі. Візьми коріння. І стань іменем.

Вона відступила в темряву. Не щезла — а розчинилась.

І тільки троянда — чорна, палаюча, опустилась мені до ніг.

Я підняла її. І в ту ж мить...

...почула ім'я.

Своє.

Справжнє.

Але не сказала його вголос.

Бо ще не час.

Я стояла на самому краю між світами — між смертю, що вже сталась, і життям, що ще не почалось.

Ім'я...
Я не повторювала його. Але воно вже пульсувало в мені, як друге серце. Інше серце. Старше за мене, за цей храм, за світ.
Наче це не я згадала його, а воно — мене.
   

— Тепер ти знаєш, — пролунав голос Жінки в білому. — Але це тільки зерно. Щоб прорости — воно має пройти крізь темряву.

— Що ти маєш на увазі?

— Темряву в собі. У них. У ньому.

Вона подивилася за мою спину.

Я озирнулася — Деніз.

Але не той, що був зі мною. Його постать роздвоїлась — за нею стояв інший силует, темніший, щільніший. Його тінь — мов окреме тіло.
Уперше я помітила, що навіть у найсвітлішому його погляді завжди було щось затінене. Якби він не стримував це — зруйнував би себе.

— Його темрява й твоя — як два ключі до одного замка. Але лише один з вас зможе пройти повністю.

— Пройти що?

— Коло.
   

Вона зробила крок ближче.

— Послухай, Амеліє, — сказала вперше моє світське ім'я. — Я назву тебе ним, доки ти сама не назвеш інше. У цьому світі ми несемо маски, доки не визріємо, щоб їх зняти.

Я кивнула. У грудях — пекуче розширення. Немов щось старе пробудилось, затиснуте багато поколінь.

— Ізабель не зрадила тебе випадково. Вона зробила це, бо боялася. Їй дали вибір — і вона вибрала себе. Але вибір буде й у тебе.

— Який?

— Пробачити або стати тією, кого вона боялась.
   

Стіни храму затремтіли. Повітря згусло.

— Вони вже тут, — прошепотіла Жінка в білому.

— Хто?

Вона не відповіла. Але я відчула. Хтось інший проходив Поріг. Хтось, кого не мали б пускати.
Можливо — Ізабель. Можливо — Той, що в масці.
   

— У тебе мало часу. Те, що ти побачила — ще не все. Є ще одне місце, — сказала Жінка в білому. — Останній фрагмент.

— Де?

Вона доторкнулась пальцями до мого серця.
— У крові твого батька.
 

Ці слова мов удар. Він був мертвий. А я... я ніколи не знала, ким він був насправді. В усьому домінувала тінь матері.

— Він віддав себе, — продовжила вона, — щоб ти могла жити. Але його жертва — не була чистою. Він залишив ключ.

— До чого?

— До врат між цим світом і тим, де немає часу. Саме там Ізабель уклала пакт.
 

Світ почав змінюватись. Кольори потемніли. Повітря стало важчим.
Жінка в білому побіліла ще більше — аж прозора. Вона зникала.

— Знайди його. І будь обережна. Коли пройдеш останнє випробування — не всі повертаються.

— Я ще не готова, — прошепотіла я.

— Ти вже народилася, — відповіла вона.

Світло згасло.

І я прокинулася — на мармуровій підлозі храму. Деніз стояв поруч, тремтів. Його очі — розширені, майже налякані.