Глава 10 - Там, де починається тінь

Ми ступили в простір, де час не мав імені.

Повітря згущувалося довкола, мов тіні забутих обіцянок. Кожен наш крок лунав не під ногами — а в серці. Тут не було нічого, крім сірого сяйва, яке світило знизу, наче з глибини землі. Якби не Деніз, що тримав мою руку, я б не була певна, чи ще існую.

— Це... місце, — прошепотіла я. — Воно не збудоване. Воно — витягнуте.

— З пам'яті, — відповів він. — З твоєї? Чи з її?

Мов відповідь, простір здригнувся, і перед нами з'явилася арка. Напівзруйнована, вся в тріщинах, але в її центрі світилася темрява. Не порожнеча. Темрява — жива, мов дихання.

І там, у тій темряві, з'явилася вона.

Ізабель.

Не прекрасна. Не юна. Не в короні.
Втомлена. Обличчя — як тканина, в яку вишито тисячі ночей. Очі — порожні, але не без світні. Вони дивилися крізь нас. Наче шукали щось інше. Або когось.

— Ви нарешті тут, — сказала вона.

Я не відчула злості. Я чекала, що вона кинеться на мене, розсиплеться прокляттями. Але її голос був спокійним. Як у того, хто вже все вирішив.

— Чому? — запитала я. — Чому ти зрадила? Розпочала це? Принесла стільки болю?

Вона не відповіла одразу. Лише повільно підійшла до зламаного дзеркала, що стояло біля арки. І торкнулася його.

— Бо хотіла повернути того, хто був моїм світом, — прошепотіла.

Дзеркало спалахнуло. Відкрилось минуле.

У ньому — маленький будинок, на пагорбі серед туману. Жінка — молода Ізабель — і хлопчик. Темноволосий, з очима, в яких світилася музика. Він сміявся, а вона тримала його так, як тримають усе життя.

— Це... — я не договорила.

— Мій син, — сказала вона. — Його вбили, коли йому було п'ять. Ті, хто не хотіли, щоб я вийшла з роду. Його смерть... стала дверима. І я обрала — повернути його, навіть якщо доведеться втопити світ.

Моє серце стислося.

Деніз стояв мовчки, як і я.

— Ти принесла в жертву інших заради одного? — прошепотіла я.

— Ні. Я принесла себе. Але потім... щось у мені змінилося. Я почала боятися. Що, коли поверну його, він не буде таким, як був? Що любов — не відроджується. А я — стала порожнечею, яка все ще тримається за пам'ять.

Вона обернулась до мене. Тепер — зламаною. Не злою. Просто втомленою від болю, що не має кінця.

— І ти, Амеліє, — сказала вона, — маєш вирішити: чи готова вбити ту, що зробила все це не з ненависті, а з любові?

Тиша навколо здригнулася. Світ не витримував таких рішень.

— Я не суддя, — сказала я. — Але я — та, хто має обрати. І я не дозволю більше смерті.

Тоді світ розірвався.

І з темряви вийшла істота. Не демон. Не людина. Щось, народжене з болю Ізабель. Воно тримало в руках пелюстку — останню частину її серця.

— Якщо хочеш завершити пакт, — сказала Ізабель, — мусиш розірвати цю пелюстку. Але разом з нею зникне і він. Мій син.

Я дивилася на Деніза. Його очі говорили: роби, що вважаєш правильним. Я поруч.

Мій вибір — чекав.

Я дивилась на пелюстку — така крихітна, біла, тонка, мов шкіра сновидіння. У ній — серце Ізабель. У ній — його дух. І його смерть.

Мої пальці здригнулись, коли простяглися. Але замість того, щоб розірвати її, я закрила руку і прошепотіла:

— Я не вб'ю любов. Навіть ту, яка спотворилась. Я знайду інший шлях.

Ізабель завмерла. Світ довкола затремтів. Пелюстка в моїй руці почала пульсувати, мовби жива. А тоді — з неї виросло світло. Слабке, бліде, як перше сяйво світанку на згарищі.

Деніз наблизився. Його рука лягла поверх моєї.

— Якщо ти не зруйнуєш це, — сказав він тихо, — ми можемо втратити себе. Усе, Амеліє.

— А якщо я зруйную — ми втратимо частину людяності. І любов стане тінню.

Вона мовчала.
Ізабель — жінка, яка принесла смерть — раптом виглядала крихітною.

— Є ритуал, — прошепотіла вона. — Старий. Заборонений. Я ніколи не наважилась. Він не знищує біль. Але може переплавити його.

Я дивилась на неї.

— Що потрібно?

— Троє душ. Одна — та, що створила пакт. Друга — та, що мала б його зруйнувати. І третя... — вона перевела погляд на Деніза, — та, що любить понад усе, навіть якщо не розуміє чому.

Світ здригнувся. Простір почав тріщати. Пісок часу — висипався із тріщин у небі. Ми були на межі: або ритуал — або порожнеча.

Я кивнула.

— Починай.

Ізабель торкнулась землі. З її долоні потекла темрява. Вона не лякала — вона співала. Стародавньою мовою, яку не чують вухами. Темрява зібралась у коло. Ми стали всередині.

— Поклади пелюстку в центр, — сказала вона.

Я поклала.

— Тепер кожен має дати пам'ять. Не жертву. Не біль. А пам'ять, де любов — була чиста. Без умови. Без страху.

Я заплющила очі.
У моїй уяві — дитяча рука, що торкає світло. Той перший день, коли я побачила Деніза, не знала, хто він, але відчула, що знаю. Його очі. Тиша між нами.

Ізабель ридала. Її спогад — син у полі квітів. Білий одяг. Голос. «Мамо, я люблю тебе».

Деніз... не мовчав. Він згадав мене. У білому. Сміх. Нашу першу ніч у тиші. І слово, яке не сказав тоді, але тримав у серці.

Люблю.

Світло в центрі спалахнуло. Темрява — не зникла, але стала прозорою. У пелюстці — з'явився образ хлопчика. Він усміхався. А тоді... зник.

Але не втратився.
Він повернувся в Ізабель. Як пам'ять. Як внутрішній голос. Як частина.

Світ змінювався. Простір збирав себе знову. Дзеркало тріснуло востаннє — і зникло.

Ізабель дивилась на мене. Її обличчя було змучене, але вільне.

— Ти вибрала не вбити зло. Ти вибрала його переплавити. Це найстрашніше, що можна зробити, Амеліє. І найсвітліше.

— Що тепер? — запитала я.

— Тепер ти вільна. Але не захищена. Світ не вибачає милосердя. І буде наступне випробування. Бо з тіней піднялось те, що не бажає любові.

Деніз взяв мене за руку. Його очі більше не були холодними. У них жила надія.