Глава 8 - Око сплячого батька

Білоока. Істина. Коріння.

Камінь під ногами ще пам'ятав наші кроки. Повітря навколо — нас. Ми лежали на холодній підлозі храму, де вікна вели в ніч, а тиша дихала старими голосами.

Моє серце билося спокійніше, але щось у мені залишалося настороженим. Неначе світ іще не зібрався до кінця — як шкіра після опіку, чутлива до кожного подиху.

Деніз піднявся першим, допоміг мені. Його рука була теплою, живою. Ми стояли, тримаючись за пальці — не з потреби, а як обітницю.

У тиші почувся звук. Не крок. А мов... падіння пелюстки.

І вона з'явилася.

Дівчина. Маленька. Може, років одинадцять. У білій сукні, яка ніби не торкалась землі. Її очі — не сліпі. Але в них не було зіниць. Тільки біле сяйво, як у молочного скла, за яким прихована пам'ять.

Вона не промовила жодного слова. Але простягнула руку до мене.

Я не боялася. Вперше за довгий час — не боялася.

— Ти її бачиш? — прошепотіла я.

— Так, — відповів Деніз. — Але здається, вона кличе тільки тебе.

Дівчина відступила на крок. Не вагаючись, я рушила за нею.

Вона не йшла — вона пливла. Її кроки не створювали звуку. Але за кожним — підлога під нею змінювалась: з каменю — у воду, з води — в коріння, з коріння — в попіл.

Ми вийшли до зали, якої не було раніше.

Тут усе було зроблено з дзеркал, але жодне не відображало теперішнього. Усі вони показували минуле — різні відтінки однієї жінки. Мої матері.

І в кожному — її очі шукали когось.

Аж поки не з'явилося останнє дзеркало. Те, яке показало не її.

А чоловіка.

Він стояв у полі серед високого бурштину, тримав дитину на руках. Її не було видно — лише маленьку руку, що обвивала його за шию. Він усміхався, але очі — сповнені тривоги. Як ті, хто знає: щастя — тимчасове, а жертва — вічна.

— Це... мій батько? — запитала я. Голос зірвався.

Дівчина з білими очима нарешті промовила. Її голос лунав, ніби з води:

— Він залишив усе, щоби зберегти тебе. Навіть себе.

Я стояла, нерухома. А в грудях — повільно, боляче проростало усвідомлення.

Я виросла без нього. І в мені була злість. Але зараз — вона танула.

Бо в цьому погляді з дзеркала — була любов. Та, що не прагне бути визнаною. Та, що ховається в жертві.

— Він дав тобі ім'я, — сказала дівчинка. — Амелія. Ім'я, яке означає «робоча», «та, що творить шлях». Не випадково. Бо ти маєш відновити рівновагу.

— Яка рівновага? — прошепотіла я.

Тоді навколо нас почали з'являтися символи. Карти Таро. Але не ті, що я бачила раніше. Вони були старші, первісні.

🌑 Місяць — у вигляді чорного вовка, що виє до закривавленого неба.
🌞 Сонце — не яскраве, а сховане в жінці, яка народжує світло.
⚖️ Справедливість — із обличчям дитини, що тримає дві серцевини — світлу і темну.
💀 Смерть — чоловік із очима, в яких замикаються зірки.
🌳 Коріння — карта, що не мала назви, але в ній було дерево, яке тягнулось одночасно вгору й у пекло.

— Ти — міст між світами, — сказала дівчинка. — Твоя кров — змішана. Від Ізабель — магія. Від твого батька — рівновага. І тепер, коли ти згадала його... світ почне змінюватися.

— А хто він був? — я ледве стояла.

— Той, кого боялась Ізабель. Бо він був сильнішим за її жадобу. Він прийшов із-за меж — і залишився тільки, щоб ти жила. Але тепер його сила прокидається в тобі.

Вона торкнулась мого чола.

У мить я побачила поле, повне попелу. Палац, що падає. Жінку — Ізабель — у вогні. І чоловіка, що стоїть на межі з ніччю, не рухаючись. Його очі — ті самі, що в мене.

Світ вибухнув тишею.

Я впала.

А коли розплющила очі — була знову біля Деніза. Він тримав мене за руку. Сльози — на його обличчі.

— Я майже втратив тебе, — сказав він. — Ти не дихала.

— Я бачила його, — відповіла я. — Мого батька.

І в мені щось зрушилось. Наче хребет усієї моєї історії встав на місце.

Я більше не дитина, що шукає. Я — коріння.

Таємний Перехід і Пророцтво

Дівчина з білими очима знову простягла руку — тепер уже не до мене, а до Деніза. Його погляд став прозорим, немов він дивився крізь стіни храму — у далекі світи, де світло і тінь танцювали без початку і кінця.

Під ногами почали тріщати камені. Звуки ставали голоснішими, мов шепіт тисяч голосів, які намагалися прорватися крізь час.

— Це — Перехід, — сказала дівчина. — Ті, хто проходять ним, бачать і минуле, і майбутнє, але не завжди можуть втриматися у теперішньому.

Я міцно стиснула руку Деніза, відчуваючи, як земля під нами тремтить. Перед нами відкрився прохід — стіни храму розступилися, розкриваючи темний коридор, сповнений мерехтливих світел і примар.

Кожен крок у цьому коридорі був немов подорож у кілька реальностей одразу.

Я бачила себе дитячою — беззахисною, сама в порожнечі. А поруч — майбутню себе, вже зранену і сильною водночас.

Деніз же став неподалік, очі його затуманилися.

— Що ти бачиш? — спитала я, не відводячи погляду від тіні, що пливла поруч із нами.

Він мовчки повів пальцем по повітрю — там, де проступали образи.

— Моя доля... — прошепотів він. — Там, де світло стає тінню, а тінь — світлом. Я бачу себе на роздоріжжі. Вибір, який зламає мій шлях. І твій теж.

— Але ми — разом, — сказала я, щоб себе заспокоїти.

Дівчина з білими очима поклала руку мені на груди — і я відчула, як тепло розливається в серці.

— Ти — коріння. Ти — міст, що тримає ці світи. Але навіть коріння може зламатися, якщо його силою знехтувати.

Раптом коридор затремтів, і ми побачили, як навколо проступають розломи. У них миготіли сцени: моє дитинство, минуле моїх предків, лиця, які я ніколи не знала, і вітер, що носив старі слова.

Моє ім'я — Амелія — луною відлунювало між тріщинами.

— Коріння росте глибоко, — сказала дівчина. — І сила твого батька — це лише початок. Ти повинна знайти і те, що він сховав. Те, що Ізабель боялася більше за все.