Глава 7 - Пелюстки, що не пахнуть

Світло, яке чекало нас за дверима, було білим — не денним, а якимось первісним, позбавленим джерела. Воно не обпікало, не гріло, але лягало на шкіру, наче нова шкіра.
Ми вийшли — не з печери, а з пульсуючого отвору в землі. І позаду нього вже не було. Як і старої дороги.

Перед нами простягалася рівнина, укрита тонкою пеленою роси. Повітря пахло магнітним дощем, озоном і чимось... зовсім новим. Майже штучним.

— Це... — почав Деніз, але замовк. Йому, як і мені, не вистачало слів.

Бо ландшафт був водночас знайомим і перекрученим. Ніби ми повернулись у світ, що хтось перемалював, залишивши тільки тіні від предметів і місць, які мали б бути справжніми.

Дерева росли вгору корінням, а листя — наче зіткане з крихітних дзеркал — віддзеркалювало лише те, що ти не хотів бачити.

Попереду стояла вона.

Жінка в білому.
Без вуалі. З лицем, що нагадувало мені... мене. Але старшу. Спокійну. Страшно спокійну.

— Ти думаєш, що зробила вибір, — сказала вона. Її голос звучав як шепіт води на скелі. — Але вибір — це лише форма. А тепер настав час істини.

Вона простягнула руку. На долоні — пелюстка чорної троянди.

І з-за її ніг вийшла дитина — дівчинка років п'яти. В руках вона тримала живу чорну троянду, яку стискала до крові.

Очі її були... порожні. Але не мертві. Вони знали щось, чого ми ще не знали про себе.

— Хто вона? — прошепотіла я.

Жінка в білому відповіла, не кліпаючи:

— Вона — варіант. Одна з можливих вас. Та, що не вийшла з храму. Та, що залишилася у темряві.

Деніз ступив ближче. Його рука доторкнулась до моєї спини, тримаючи мене тут, у теперішньому.

— І що це означає?

Жінка посміхнулась.

— Що кожен ваш вибір має тінь. І тепер, коли ви відкрили двері, ці тіні починають оживати.

Я опустила погляд на дитину. Вона злегка нахилила голову, ніби прислухаючись до думок у моїй голові. Потім заговорила:

— Якщо ти не захистиш мене, я стану тим, кого ти боїшся.

І тут земля здригнулася.

З неба, з якого зникло сонце, почали падати пелюстки. Але коли вони торкались ґрунту, то ставали попелом.

— Це перша перешкода, — сказала жінка. — Тінь майбутнього. Ви маєте пройти її, не знищивши себе. Інакше ваш союз трісне.
— Ви повинні бути одне ціле. А тіні завжди б'ють у шви.

Ми рушили вперед — повз дитину, повз жінку, вглиб простору, що змінювався з кожним кроком. Світ ставав все більш фрагментованим, як сон, який починає розсипатись.
Пейзаж складався з уламків: будинок з мого дитинства, сцена з ритуалу, очі Селесте, маска Батька... все крутилось, зливалося, живило простір.

— Це не реальний світ, — сказав Деніз. — Це твій...

— ...і твій, — відповіла я. — Бо тепер ми пов'язані.

Раптом усе зупинилось.

Перед нами — обірвана сцена. На ній — дві фігури:
Я — але з чорним волоссям і холодними очима.
І Деніз — але сам. Без мене.

Це було майбутнє, в якому ми не витримали. В якому зламались.

— Що ми повинні зробити? — прошепотіла я.

Голос Тіні зазвучав у мені:

— Прийми свою слабкість, і вона не знищить вас.
— Визнай свій страх, і він не стане реальністю.

Я ступила вперед. Деніз — поруч. Наші руки з'єднались, і в той момент злива з пелюсток зупинилась.

А чорна троянда у дитячих руках розцвіла — не в тінь, а в світло.

Світ навколо знову заструменів, але цього разу — як дихання.
Ми подолали перешкоду. Не битвою, не втечею, а єдністю.

Жінка в білому кивнула.

— Перша тінь пройдена. Але наступна — найсильніша. Бо вона — в тобі.

І простір перед нами розчахнувся, відкриваючи новий прохід. Темний, дихаючий.
Звідти тягло вогкістю, попелом і... сміхом.

Глибокий чоловічий голос, знайомий і страшний, промовив:

— Нарешті. Ми всі тут.

І з пітьми повільно вийшла фігура в чорному плащі з дзеркальною маскою.

Маска з'явилась з темряви, мов око без повіки. Вона не віддзеркалювала світло — вона вбирала його.

    Погляд Деніза вперся в неї, і я побачила, як його плечі стиснулись. Ніби щось у тому силуеті було знайоме йому до болю.

— Це не справжнє, — сказала я, стискаючи його пальці.
— Ні, — прошепотів він. — Але це все одно я.

Маска хитнулася. І в мить — ми вже стояли не на рівнині.

    Нас огорнула вулиця. Ніч. Брудний дощ. Місто, яке нагадувало ту Домінікану, що жила в наших спогадах. Але викривлену.

Будинки тут тремтіли, ніби мали пульс. А з вікон визирали тіні — всі вони мали моє обличчя.

І тоді я побачила іншого Деніза.

Він стояв під ліхтарем. Його очі були темні, спустошені. Він курив, а біля нього — дівчина. Зовсім не я. Але з моїм голосом.

— Ти й досі чекаєш на неї? — питала вона.
— Я вже не пам'ятаю, на кого, — відповідав він.

Я відчула, як щось в мені стискається. Неначе частина мого серця, про яку я не знала, стала склом.

— Це майбутнє, в якому ти не довірилась мені, — сказав справжній Деніз. Його голос тремтів. — У якому ти пішла... після того, як я не зміг тебе захистити.

Я подивилась на нього. В його очах — провина. Справжня. Довга. Та, що жила у ньому роками.

— Ця частина мене завжди боялась, що я не зможу тебе втримати, Амеліє.

    Слова його були ножем, але теплим. Бо він визнавав не тільки провину — а страх втрати.
А я... я нарешті зрозуміла: щоб ми вижили, я маю прийняти не лише його любов, а й його слабкість.

Я торкнулась його щоки.
— Ти втримав. І тримаєш. Бо не дозволив собі перетворитись на того, хто стоїть під ліхтарем.

І в цю мить простір почав розпадатися.

    Дзеркала навколо нас тріснули, й кожне показувало інше:
– нас старих, що тримаються за руки,
– нас розділених океанами,
– мене — в чорному, на троні з черепів,
– Деніза — з пустими очима.

Усі ці версії — можливі. Усі ці болі — реальні.
Але ми стояли в центрі. Живі. Разом.