Глава 5 - Подорож через Відлуння

Темрява знову обійняла нас. Але вже не така, як раніше. Це була тиша — не мертва, а уважна. Неначе хтось слухав, як звучать наші кроки. Цей спуск вів не просто в інший простір — він вів у інший вимір. Там, де минуле відлунює в теперішньому. Там, де народжуються істини, здатні зруйнувати душу або відкрити її заново.

Срібні сходи здавалися нескінченними. Їхній вогонь не обпікав — він змінював. На кожному кроці я відчувала, як втрачаю частинку себе, але водночас щось нове проростає всередині. Ніби ці сходи не просто вели кудись, а перетворювали тебе — клітина за клітиною, думку за думкою.

— Амеліє... — озвався Деніз. Його голос ледь чутний, але стійкий. — Ти відчуваєш це?

Я кивнула.

— Тут кожен крок — як подих іншої реальності.

Темрява згущувалась, але не повністю. У ній почали з'являтись контури — примарні силуети, що миготіли на межі бачення. Вони не були ворогами, але й не були друзями. Вони були спогадами — чужими, заплутаними, напіврозчиненими в часі.

І тоді, з глибини тієї напівтьми, з'явився перший знак.

Дитина.

Невисока фігурка, загорнута в блідо-білу тканину. Волосся — темне, шкіра — прозора, мов порцеляна. В руках вона тримала чорну троянду, пелюстки якої час від часу сипались, і одразу проростали знову.

— Не торкайтесь її, — сказала Тінь. І вперше — власним голосом. Він був жіночим. Глибоким. Неначе шепіт води в нічному лісі.

— Хто це? — запитала я.

— Це Пам'ять. Вона бере вигляд того, що було втрачене. Але ти маєш самостійно зрозуміти, чия це пам'ять. Інакше вона поглине твою.

Дитина дивилася просто на мене. Очі — порожні, але всередині них щось мерехтіло. Я не могла відірвати погляду.

— Вона схожа... на ту дівчинку з фрески, — прошепотіла я. — На ту, що стояла поруч із вінком соняхів.

— Тоді ти вже починаєш бачити, — промовила Тінь. — Пелюстки троянди — це спогади. Вона шукає когось, хто зможе відновити її цілісність.

— А якщо я зможу?

— Тоді ти дізнаєшся, що втратила твоя мати. І що маєш повернути ти.

Дитина зробила крок уперед. Один. Потім другий. І простягнула троянду мені.

Я тремтячими пальцями взяла її.

У ту ж мить зірвалися всі пелюстки.

І все навколо — зникло.

Я стояла серед поля. Небо було мідне, трава — вогняна, а попереду — жінка. Її спина пряма, волосся розвивається на вітрі. Ізабель. Але молодша. Тонша. В її руках — дитина.

Та сама.

І голос — далекий, але пронизливий:

    «Вона не повинна була вижити... Я хотіла лише світла. Я не знала, що принесу Темряву...»

Світ почав розсипатися, мов пісок.

Я знову була на сходах. Але щось змінилося.

У моїй руці — пелюстка. Єдина, чорна, волога.

А в очах дитини — більше не було порожнечі. Лише спокій.

Вона обернулась і зникла в темряві.

Ми спускалися далі — тепер мовчки.

Попереду з'являвся інший вогонь — темно-синій, із золотими вкрапленнями. І я знала: далі буде наступна Вартова.

Можливо — жінка в білому.

Але тепер я знала: моя мати не просто зрадила. Вона врятувала когось... знищивши когось іншого.

І ця правда ще не розкрилася до кінця.

Коли очі бачать те, що душа не готова прийняти

Спуск тривав. І з кожним кроком простір довкола змінювався — ніби сам тунель жив і змінював форму, реагуючи на нас. Стіни пульсували, а з темряви почали виринати перешкоди, яких не існувало кілька хвилин тому.

Тіні стали щільнішими. А потім з них — вийшли постаті.

Чотири істоти. Високі, закутані в темні тканини, без облич, але з руками, що ніби виткані з туману. Вони не нападали. Вони стояли перед нами, наче випробування.

— Це Відлуння наших страхів, — мовила Тінь. — Але цього разу не твої, Амеліє.

Вона повернулась до Деніза.

— Це його черга.

Я подивилася на нього. І побачила, як у його очах щось змінилося. Вогонь — той, що завжди палахкотів у ньому — затанув. Страх? Ні. Щось глибше. Він мовчки ступив уперед. І як тільки його крок торкнувся простору між істотами — простір розчахнувся, і ми побачили...

...видіння.

Палац. Білосніжні стіни, мармурові сходи. І дитина — малий хлопчик, років шість. В очах — розум не за віком. Він стояв на колінах перед батьком — високим чоловіком у військовому мундирі. В руках — ніж.

— Якщо ти чоловік — зроби це. Покажи мені, що не боїшся. — Голос батька був холодним, мов криця.

Хлопчик тремтів, а перед ним — поранений пес. Вірний. Лагідний. І той пес дивився просто на нього... і прощав.

— Це... — прошепотіла я.

— Його минуле, — завершила Тінь. — Те, що він приховував навіть від себе.

Деніз стиснув щелепу. Видіння згасло. Але його руки тряслися. Очі були мокрі. Не від сліз — від того, що він нарешті зустрів себе.

— Я... я не зробив цього. Я не міг, — прохрипів він.

— Але це зруйнувало тебе, — сказала Тінь. — Ти ніс цей сором замість того, щоб прийняти вибір.

Тіні перед ним почали зникати — одна за одною. Їх розчинило прийняття.

— Відлуння зникає, коли серце перестає соромитись себе, — додала вона тихо.

Ми рушили далі.

І ось — останній поворот. Перед нами — двері. Білі, як кістка. А навколо — спокій. Той страшний спокій, що настає перед бурею.

На дверях — символ: дві руки, що тримають чорну свічку. Між ними — очі. Сліпі, без зіниць.

— Вона чекає, — мовила Тінь. — Жінка в білому. Вона — не Вартова. Вона — той, хто став наслідком ритуалу.

— Вона жива?

— Питання не в тому. Вона — не повністю вмерла.

Я наблизилась. І двері розчинились.

Усередині — зал. Високий, круглий. Світло тут було бліде, мов від місяця. У центрі — фігура.

Жінка в білому. Вуаль закривала її обличчя, тіло майже не торкалось підлоги. Вона мовчки стояла, немов чекала століттями.

Коли ми увійшли, її руки повільно піднялись. І свічка, чорна як ніч, запалилась сама собою.