Глава 4 - Вогонь і Тінь

Світло, що пульсувало в залі Врат Сонця, поволі згасало, залишаючи по собі тінь, що повзла стінами, мов жива істота. Мої ноги ледве торкалися кам'яної підлоги, і кожен крок здавався важчим — наче я носила на собі весь тягар минулого і майбутнього водночас.

Деніз йшов поруч, його рука міцно тримала мою, наче це було єдине, що не дало мені впасти у безодню. Але я відчувала — крізь холод і мовчання — як він теж боїться. Боїться за мене, за те, що чекає попереду.

Селесте зникла в темряві, залишивши по собі лише холодний слід — немов вона була тінню, що залишилася після спалаху вогню. Її слова і обіцянки луною розносилися в моїй свідомості: "Прийми свою сутність, або втрачай усе."

Переді мною розкривалася нова стежка — вузький кам'яний коридор, обрамлений символами, які я раніше бачила лише у снах: переплетені змії, сонце, розірване на дві половини, і та сама чаша з рідиною, що здавалася живою.

Цей шлях вів вниз — у найглибше серце храму і, можливо, у найтемніші куточки моєї душі.

Я зробила глибокий вдих і ступила вперед.

Тиша навколо була такою глухою, що кожен подих лунав як грім.

— Ми не одні, — прошепотів Деніз, поглянувши на темряву, що тягнулася вперед. — Хтось чи щось стежить за нами.

І справді, із тіні виступила фігура — висока, в довгій темній одежі, з маскою, що ховала її обличчя. Це була жінка в білому — мовчазна, холодна, як лід, і водночас загадкова, немов сама смерть.

Вона простягнула руку і, не промовивши ні слова, показала на двері, вкриті мерехтливим золотим світлом.

— За цими дверима — відповідь, яку ти шукаєш, — наче промовила вона без звуку, її присутність була надто вагомою, щоб залишити сумніви.

— Ми готові, — відповіла я, відчуваючи, як страх і рішучість зливаються в одне.

І тоді двері повільно відкрилися.

За ними — новий світ, світло якого було яскравіше за будь-що, що я бачила досі, але водночас холодне і непривітне, як зимова зима.

Це був початок ще одного випробування — і я знала, що назад дороги немає.

Я ступила на білу плиту під ногами — вона відгукнулася ледь чутним тріском, ніби прокидалась після сну, що тривав століттями. Деніз ішов за мною. Жінка в білому зникла, щойно ми перетнули поріг.

Тепер ми були одні. Я — зі своїми спогадами, він — зі своїм страхом. І щось третє — щось, що дивилося на нас крізь невидимі очі.

У центрі цього білого простору — темна фігура. Дитина.

Маленька, нерухома, з чорною трояндою в руці.

Символ зі стін храму. Символ, що повернувся.

— Амеліє... — прошепотів Деніз. — Ти бачиш те, що я бачу?

Я кивнула.

— Вона справжня. Вона чекала.

Дитина підняла голову. Її очі... були мої. Мої очі в дитинстві. Але холодні, старі, позбавлені надії. Замість зіниць — спіралі.

— Ти знову повернулась сюди, — сказала вона голосом, який не міг належати дитині. — Але цього разу — ти дійдеш до кінця.

— Хто ти?

— Я — твоя пам'ять. Я — те, що залишилось, коли ти втратила серце. Я — правда, яку ти відмовилась бачити, коли мама принесла першу жертву.

Вона простягла мені троянду. Коли я торкнулась її, по пальцях пройшов пекучий біль.

І простір раптово розчинився.

Ми опинились у спогаді.

Не сні, не видінні — а ніби в тілі. Ми були там.

Стара дерев'яна хата серед ночі. За вікном — ліс. Усередині — дві дівчини. Одна — з волоссям, схожим на моє, тримає свічку. Друга — з обличчям мами, але молодша, перелякана.

— Селесте, — сказала Ізабель. — Якщо ми не зробимо це, він прийде за нами.

— Я не хочу... Я боюся...

— Це лише ритуал. Я сказала — лише один ковток. І нічого більше. Потім усе буде інакше. Я захищу тебе.

— Ти обіцяєш?

— Я ж твоя сестра...

Дівчина ковтнула щось із чаші. Її тіло здригнулось. Очі закотилися. Поза вікном — завив вітер. І з темряви з'явився він. Чоловік у масці. Силует, що ніби ковзав між світами.

— Принесено, — сказав він, — і не віддано. Ціна буде вищою.

Моє тіло задрижало.

— Вона зрадила, — прошепотів Деніз. — Ізабель... принесла Селесте. Але не до кінця. Вона хотіла викрутитись.

Дитина з чорною трояндою підійшла до мене знову.

— Тепер ти знаєш. Мати принесла жертву, але не віддала себе. Її борг — досі живий. І ти — частина цього боргу.

— Як його сплатити?

— Йди глибше. Там — під жертовним залом — є те, що вона сховала. Те, що залишилось від істини.

Білий світ розтанув, мов лід. Повернувся камінь. Повітря — сире. Стіни — дихали. Ми знову стояли у проході, що спускався нижче.

— Йдемо, — сказала я.

І ми рушили — туди, де чекала правда.

Спуск у жертовний зал, де правда вже не ховається в символах. Вона — тілесна, матеріальна, закарбована у камінь, у кров і кістки.

Сходи спускались різко вниз, майже урвищем. Кам'яні щаблі були слизькі, вкриті мохом і пилом століть. Повітря згущувалось — ставало щільним, ніби ми входили в тіло древньої істоти, що досі спить у нутрі цього храму.

Я більше не питала, куди йдемо.

Тіло знало.

Душа вже нічого не вирішувала — вона пливла за силою, що була старшою за моє розуміння.

Знизу ледь чутно долинав звук — не крик, не стогін, а щось середнє між плачем і піснею. Голос, жіночий, слабкий, але безкінечний. Він не стихав ні на мить. І я знала — він звучав тут завжди.

— Це вона? — спитав Деніз.

— Ні. Це її слід, — відповіла Тінь, що знову з'явилась. — Це голос невідданої жертви. Селесте не померла, не залишилась живою. Вона застрягла між. І саме тут — її межа.

Ми ступили в залу.

Темна, величезна, вона нагадувала печеру, але кожен камінь у ній був оброблений вручну. На стелі — знаки. На підлозі — круг із зотлілою тканиною та залишками воску. Чотири кам'яні стовпи утворювали квадрат, в центрі якого була яма. Глибока, чорна. Яма дихала.

— Тут відбувся ритуал, — сказала я. — Але не один. Вони повторювались?