Глава 3 - Відлуння втрати

Темрява відчувалась інакше. Не як ніч, а як порожнеча — безбарвна, беземоційна, мов стерта сторінка щоденника, де мали бути мої почуття.

Ми мовчки стояли біля арки. Тінь зникла — немов була лише провідником до цього рубежу. А тепер, коли я втратила щось безцінне, вона залишила нас удвох, наодинці з холодом і новим випробуванням.

— Амеліє, — прошепотів Деніз, дивлячись мені в очі. — Ти тут. Ти жива. Навіть якщо не відчуваєш — ти є.

Його голос звучав, наче з іншого світу. Я бачила його — знала, хто він. Знала, ким є я. Але нічого не відгукувалось у мені. Серце мовчало, навіть коли він стискав мої долоні.

Ми рушили далі. Коридор більше не пульсував. Він був прямим і мовчазним. Аж раптом, за поворотом, — двері. Вони були з дерева, старого, поїденого часом. Але не це змусило мене зупинитись. З-під дверей лилося м'яке світло. І лунала музика. Колискова.

— Це... знайомо, — сказала я без емоцій. Але десь у мозку наче спалахнув вогник.

Деніз торкнувся дверей.

— Тут щось чекає на тебе. Це твоє.

Я кивнула. Відчинила.

За дверима — кімната. Стеля вся в мозаїці з дзеркал, стіни — в старих фотографіях, більшість з яких були розмитими. У центрі — дитяче ліжечко. І в ньому — я.

Маленька. Десь два роки. Сплю, закута в білу ковдру.

Колискову наспівувала жінка в білому. Її обличчя було нечітким, наче хтось навмисно стер деталі. Але голос — знайомий до болю. М'який, глибокий, рідний.

— Мамо? — прошепотіла я.

Жінка перестала співати. Підняла голову. Але не обернулась.

— Це тільки Відлуння, — сказав голос за спиною.

Я обернулась — чоловік у масці стояв біля входу, немов був тут завжди. Маска — чорна, лаконічна, з позолоченими символами замість очей. Його присутність викликала дивне відчуття: і страх, і спокій водночас.

— Ти пройшла перший Поріг. І тепер маєш побачити те, що тримало твої почуття в кайданах.

— Хто ти?

Він нахилив голову.

— Той, кого ти бачиш, коли заплющуєш очі. Той, хто знає, що було... і що буде. Але не той, хто вирішує.

Я підійшла ближче.

— Що мені треба побачити?

Він підняв руку. Зі стелі впала одна з мозаїк. І я побачила... свою матір. Вона сиділа у вогкому підвалі. Плаче. У руках — карта Таро. Та сама, що з'явилась мені в снах. «Сонце», перевернуте. На спині карти — кров.

— Твоя мати відкрила перші двері. Але не змогла пройти далі. Її жертва — незавершена. Її біль досі шукає вихід.

Я хотіла щось сказати, але раптом дзеркала почали тріскатися. Маленька я в ліжечку зникла. Світло потьмяніло. Залишився тільки ми, Деніз і той, хто був у масці.

— Якщо ти хочеш повернути те, що втратила, — сказав він повільно, — мусиш пройти шлях матері. І зробити те, чого вона не змогла. Відшукати Сонце — справжнє, не спотворене.

— А ти? — запитала я. — Ти допоможеш?

— Ні. Але я буду поруч.

Він розчинився в тінях, і залишився лише аромат — запах диму й троянд.

— Ми йдемо далі, — сказав Деніз.

Але я вже знала: це — тільки початок. І якщо я не знайду Сонце... залишуся назавжди в пітьмі.

Сліди матері

Повітря після зникнення чоловіка в масці стало холодним, ніби він забрав із собою залишки тепла. Я стояла мовчки. У грудях було порожньо, але мозок намагався скласти докупи уламки слів, образів, передчуттів.

Мати. Її сльози. Підвал. Карта Таро з кров'ю.

Це було більше, ніж просто спогад. Це було послання. Попередження.

— Я мусила знати, — прошепотіла я. — Мусила бачити, як вона жила в цій темряві.

Деніз тримав мене за лікоть. Його дотик залишався стабільною точкою в хаосі.

— Що ти бачила в ній?

— Біль. І провину. Але вона не була слабкою... Вона боролася з чимось, що поглинуло би будь-кого іншого. Вона спробувала пройти цей шлях... але залишилась там, у тінях.

Я обернулась до дзеркал. Вони більше не відбивали реальність — лише темряву зсередини. Свою темряву.

На одному зі сколів, що впав на підлогу, заграв промінь — і я побачила ім'я, видряпане на звороті: "Ізабель".

— Це її справжнє ім'я, — промовив Деніз. — Я чув, як колись шепотіли в домі. Не «мама», не «моя», не «твоя». Вона мала інше ім'я — те, яким підписувала долю.

Я взяла уламок до рук. І в ту ж мить — різке зображення в голові.

Ізабель стоїть над чорною водою. Її руки скуті браслетами з трав і срібла. Навколо неї — коло з попелу. Перед нею — жінка в білому, але з темним обличчям, ніби зітканим із ночі. А в руках у матері — дитина. Мене вона тримає як жертву. Або як ключ.

Я сіпнулась і випустила скло з рук. Воно розлетілося, залишивши тонкий поріз на долоні.

— Вона... принесла мене в жертву? — мої слова вийшли як крик, але без емоцій. Лише голий жах розуму, що намагається розібрати себе на частини.

Деніз вхопив мене за плечі:

— Ні. Вона... хотіла тебе захистити. Можливо, вона не мала вибору. Вона зробила це, щоб тебе врятувати, а не втратити.

Тиша. І дзвін у вухах. Мовби всесвіт хилився до краю.

— Мені потрібно бачити більше, — сказала я. — Якщо вона не змогла завершити ритуал, я повинна дізнатися — чому. І що саме я значу в цьому всьому.

І тоді ми почули звук. Шурхіт.

Із темного закутку кімнати повільно вийшла постать. Сутула, з напівпрозорими руками й очима, що світилися зсередини. Не мертва — але й не жива.

— Ізабель... залишила слід, — промовила вона. Голос — шипучий, розбитий на тисячі голосів. — Її гріх не забутий. Але її серце... було чисте.

— Хто ти? — спитала я, голосом, що тремтів.

— Я — Сторож. Пам'яті. Я бачу тих, хто пробував... і тих, хто зник у спробах.

— Я хочу дізнатись правду, — сказала я, піднімаючи голову. — Увесь шлях. Від початку.

Сторож нахилився. З-під його ніг почала розгортатися підлога, немов сторінка книги. Світло затремтіло, і з'явилося нове бачення.

Молода Ізабель. Вона проходить ініціацію в ритуальному колі. Поруч із нею — інша жінка. Сестра по крові. І суперниця. Обидві тримають карти. Але лише одна витягує «Сонце». Ізабель. Інша — «Місяць». І саме з цього почалась війна.