Глава 2 - Густина тиші

На ранок дім дихав інакше. Повітря стало важчим, сонце — ніжним, але не теплим. Пальмове листя за вікном шепотіло мовою, яку я ще не розуміла, але з якою моє тіло раптом почало резонувати. Наче сама земля намагалася мені щось сказати.

Я прокинулась із відчуттям, що щось змінилося. Амулет, який я поклала біля подушки, зник.

На його місці лежав засушений білий жасмин — бабусина улюблена квітка. Серце стислося від невідомості. Замість спокою — під шкірою ворушився неспокій.

Я зійшла вниз, у кухню, де пахло кавою. Але ж я була сама.

На плиті стояла глиняна чашка з темною рідиною, а поруч — маленький папірець, написаний тим самим почерком, що був у щоденнику.

«Пий. Ти мусиш бачити. М.»

Хто така М? Можливо — Марісоль? Ім'я виринуло з глибини пам'яті, знайоме, але давно забуте. Бабусина молодша сестра. Її ім'я ніколи не вимовляли вголос. Вона зникла ще в молодості й вважалася «поганою», «одержимою». Бабуся казала лише: «Марісоль перейшла межу, і назад дороги нема».

Я не випила настій. Натомість узяла чашку і вийшла на заднє подвір'я — там, де колись росли старі цитрусові дерева й гралася маленька я.

Сад тепер був інакшим — густіший, дикий. Але між деревами стояла стара альтанка, обплетена виноградом і квітами. У ній хтось сидів.

Я завмерла.

— Не бійся, я чекала, — сказала жінка з чорними, заплетеними в тугі кіски волоссям і золотими сережками у формі змії. Її очі — глибокі, карі, проникали крізь мене. Вона була мов жриця, мов істота, що належить до іншого часу.

— Ви Марісоль?

Вона кивнула і показала на лаву.

— Сідай. Усе тільки починається. Кров пам'ятає більше, ніж ти думаєш.

Я сіла. Серце калатало, але я не могла піти. Вона дивилась на мене так, ніби бачила крізь покоління.

— Ти принесла Колесо, — прошепотіла. — Воно обертається знову. Але з ким — це вже не твій вибір.

Я дістала карту з кишені, і в ту ж мить подув сильний вітер. Листя здійнялося, мов вороняче пір'я, а небо раптом затягнуло хмарами.

— Бабуся довірила мені цю карту. Але що вона означає?

Марісоль злегка посміхнулась.

— Вона — цикл. І зараз ти знову в центрі. Але цього разу все інакше. Колись ми вже втратили одну з нас. Ми не можемо дозволити повторення.

— Ви про кого?

Вона підвелася, поклала мені руку на лоб, і в той же момент перед очима пройшла сцена: молода дівчина з таким самим лицем, як у мене, стоїть на березі моря, кров стікає з її долоні, а в руці вона тримає ту саму карту...

Це була не я. Але щось у мені плакало разом із нею.

— Це була твоя тітка. Її звали Ельса. Вона теж мала Колесо. І вона теж хотіла дізнатися правду.

Я подивилась на Марісоль.

— І що з нею сталося?

Марісоль опустила очі.

— Її зрадила та, кому вона довірилась.

Я ковтнула повітря. У голові з'явилося нове ім'я.
І разом із ним — нова підозра.

А що як усе, що я знала про свою маму — було неправдою?

Марісоль мовчала. Її пальці, тонкі й жилаві, перебирали в повітрі уявні нитки, ніби вона намацувала щось між мною і спогадом, що щойно ожив у моїй голові.

— Ваша... твоя мама, — повільно почала вона, — була сильною. Надто сильною для цього місця. Вона хотіла втекти від усього. Навіть від правди.

— Втекти? Вона ніколи про це не говорила. Взагалі про це місце — ні слова.

Марісоль дивилась у бік старої мангрової стіни, де в листі щось шурхотіло, але вона здавалася заглибленою у спогади.

— Вона була тут у ніч, коли Ельса зникла. Більше я її не бачила. Вона... відмовилася від сили.

Мої пальці стиснули край лавки. Відчуття провини — чи то моєї, чи то матері — затопило мене хвилею, яку я не могла зупинити.

— Що значить "відмовилася"? Це... якась релігія?

— Ні, — відповіла Марісоль. — Це родова лінія. Це знання, що проходить через жіноче серце. Карти — лише ключі. Але ти мусиш бачити далі. Глибше.

Вона дістала зі свого плетеного мішечка іншу карту Таро й поклала її переді мною. Вона відрізнялась — стара, зношена, з краями, як у сухого листя.

На ній була зображена постать, укрита серпанком, — Аркан XVIII: Місяць.

— Твоя наступна ніч — її домен, — прошепотіла Марісоль. — Ти пройдеш крізь ілюзії. Але готуйся, бо місячне світло показує і красу, і страх.

Я відчула, як шкіра по руках покрилась мурашками. Картинка тремтіла в моїх очах. Постать на зображенні скидалася на Ельсу. А ще — на мене.

— Що я маю зробити?

— Засинай у світлі Місяця. Випий настій, якщо зважишся. І пам'ятай — не кожен голос, який ти почуєш у снах, буде твоїм другом.

Вітер пошепки пройшовся між листям, і я зрозуміла: я вже на межі. Не повернутись.

Я взяла карту, відчула її холодний дотик. Вона ніби мала власне дихання. А на звороті — хтось власноруч вивів: "Спогади не вмирають. Вони чекають."

Пізніше тієї ночі я сиділа біля відчиненого вікна своєї кімнати, місячне світло заливало постіль. Поряд — чашка з настоєм. Амулета досі не було. Можливо, хтось узяв його. Можливо — він сам пішов. У цьому домі все було можливим.

Я зробила ковток. Тепла, гірка рідина торкнулась язика, і світ повільно почав зсуватись. Стіни заструменіли сріблом, речі втратили тіні. Я лягла.

Світ почав ховатися всередину.

Я йшла босоніж старим лісом. Повітря було синє, димчасте. І знову — море. І знову — та ж дівчина. Але тепер вона не була сама.

Поряд стояла інша постать. Жінка в червоному. Її обличчя — нечітке, як у сні. Але щось у мені скрикнуло.

— Мамо?

Вони сперечалися. Дівчина плакала. Мама — вона — тримала в руках карту.

— Ти не розумієш, це не для нас! — кричала вона. — Ми не маємо права!

— Але ми мусимо знати! — відповідала дівчина. — Я не хочу знову жити у темряві!

Раптом усе розпалося на уламки. Гострий біль пройшов крізь моє серце, і я прокинулась — задихана, спітніла, з присмаком металу в роті.