Глава 1 - Повернення, якого я не планувала

Повітря було занадто густим. Воно липло до шкіри, заповнювало легені, ніби намагалося змусити мене згадати, де я. Це не Нью-Йорк. Це не той урбаністичний гамір, до якого я звикла. Це було щось зовсім інше. Східне сонце ковзало по кам'яній бруківці старого району Санто-Домінго, і кожен мій крок лунав у голові дзвоном, ніби ехо з минулого, яке я намагалась забути.

Я стояла на порозі старого родинного маєтку, де не була вже десять років. Маєток— покрився плющем, з облупленими віконницями й привидом спогадів.
Бабуся жила тут до того, як зникла. Мені було дев'ять. Вона вийшла в ніч і не повернулася. Поліція нічого не знайшла. Але мама завжди повторювала, що тієї ночі в повітрі було щось не те. Щось... потойбічне.

Я торкнулась дверної ручки. Метал був теплий. Дивно — ранок тільки почався.
Хіба сонце вже так пече?

Відчинила. Пил. Темрява. Запах старого дерева, спецій і... троянд. Але в домі не було квітів.

Я ступила всередину.
Гостре відчуття: за мною спостерігають.

— Дурниці, — прошепотіла я. Голос ледь вловимий, ніби чужий.

Крок... ще один. І кожен наближав мене до тіні, яку я лишила тут у дитинстві.

Я піднялася на другий поверх. Там, у кінці коридору, — її кімната. Бабусина. Замкнена роками. Але ключі знайшлися в ящику зі старими рецептами, який мама змусила мене взяти зі собою.

Замок клацнув. Двері відчинились.

Світла не було. Лише тонкий промінь, що пробивався крізь щілину в дерев'яних жалюзі, ковзнув по столику... й зупинився на картах.

Карти Таро.

Я ступила ближче. Серце почало калатати швидше. Вони лежали точно так, як я їх пам'ятала. Темна колода з золотим кантом. Зверху — одна єдина карта: Смерть.

Я завмерла. Не від страху. Від дивного, глибокого знання: все починається з кінця.

Моя рука сама потяглася до карти.
Смерть не завжди означає смерть, — згадала я слова бабусі. — Це очищення. Коли старе гине, щоб нове могло народитися.

Тоді ж у дверях щось гримнуло. Я обернулась — нікого. Але тінь промайнула. Чи здалося?

— Ласкаво просимо додому, Амеліє, — прошепотав голос. Прямо за моєю спиною.

Я обернулась. Порожньо.

Увечері я сиділа на терасі, пила міцну каву й дивилася на захід. Пальми гойдалися на вітрі, небо палахкотіло рожево-червоним, і здавалося, що навіть природа тут говорить незнайомими голосами.

На сусідній вулиці — рух. Чорний джип повільно проїхав повз дім і зупинився. За кермом — силует. Я відчула погляд. Мене розглядали. Не просто так. Не випадково.

Він вийшов з авто. Високий, у чорній лляній сорочці, темне волосся й обличчя, з якого було складно зчитати емоції. Він пройшов повз дім, навіть не озирнувшись. Але я знала — він усе бачив.

Мене ніби прошило струмом.
Чи це просто домисли?

Тієї ночі я довго не могла заснути. На вулиці шаруділо листя й чужі голоси. Здавалося, хтось ходить під вікнами. Коли я нарешті задрімала, мені приснився він.
Темні очі. Шрам біля губи. Його рука — холодна, але впевнена — тягнеться до мене.

А тоді... кров. Моя кімната — вся в крові. На стінах — символи. Карта Таро — та сама.

Смерть.

Прокинулась у холодному поту. Серце шалено билося в грудях, наче хотіло вирватися з клітки. Мене оточувала тиша — лише приглушене шелестіння вентилятора на стелі і віддалене мурчання вітру за вікном. Але сни не відпускали, наче містика вплелася в тканину мого існування.

Я повільно сіла на ліжко, торкаючись долонею холодної дерев'яної стіни. Уявляла, як символи з крові на стінах — дивні, хаотичні, але водночас знайомі — поволі зникають. Але в пам'яті залишався їхній зловісний блиск.

Десь у глибині свідомості зародилось питання — хто цей чоловік з темними очима? Чому він прийшов до мене уві сні? І що означає цей шрам біля губ? Здавалось, ці деталі не випадкові, а наче частина якоїсь загубленої головоломки, яку давно почали складати мої предки.

Мої пальці мимоволі потягнулися до столика, де лежала та сама колода Таро. Я розклала карти, одна за одною, на столі — таємничі образи почали оживати під моїм поглядом.

Смерть. Ієрофант. Башта. Повішений.

Кожна карта мовчки кричала про попередження, про долю, яку не можна оминути. Здавалося, вони не просто картини — це ключі. Ключі до чогось стародавнього, до сімейної історії, прихованої в тіні.

Звуки за вікном перервали мої думки. Хтось тихо ступав по бруківці. Я встала і підійшла до вікна. Вулиця була порожня — нікого не видно, але повітря наповнилося ароматом.

Раптом у глибині двору промайнуло щось чорне — тінь, яка ніби жила своїм життям. Мене охопив холод. Деякі речі у Домінікані не хочуть бути розгаданими. Особливо, коли ти належиш до сім'ї, чия кров пов'язана з ритуалами, що перетинають межі життя і смерті.

В пам'яті спливали слова бабусі:

— Наші предки тримали темні знання, Амеліє. І не все, що приховане, має лишатися у темряві. Але є ті, хто боїться світла і робить усе, щоб воно не пролилося.

Поки я думала про це, у кімнаті несподівано з'явився лист. Він лежав на підлозі біля дверей — темний конверт, без адресата і підпису. Я нахилилася і підняла його. Серце калатало, а руки тремтіли.

Відкрила. Усередині була лише одна карта — Маг.

Зображення хлопця в яскравому плащі, що тримав у руках світло і владу. Карта манила і лякала одночасно.

Що це означає? Чи це послання? Чи попередження?

Мені довелося зробити вибір — або я занурююся у цей світ сімейних таємниць, артефактів і ритуалів, або назавжди залишаюся в тіні, боячись правди.

Пальці стисли лист. Двері в кімнаті відчинилися тихо, без звуку. Хтось стояв у темряві. Я не бачила обличчя, лише чорні силуети.

— Амеліє... — голос прошепотів, холодний і близький, як подих смерті.

Світло мигнуло. І я зрозуміла — ця історія лише починається.