Для свого світу я мертва

Пролог

Звуки сирен за спиною злилися в один нескінченний, натільний жах, але я бігла не озираючись. Поліцейські мигалки розрізали нічну темряву, вихоплюючи з мокрих тіней сіру буденність мого студентського життя, яке в одну хвилину розсипалося на шматки. Мене шукали. Мене офіційно оголосили зниклою безвісти. Для власного світу я стала мертвою людиною, чиє тіло — судячи з обшуків та дурних пліток — розчинилося десь на стику зламаних доль та холодного асфальту.

Я була звичайною сиротою, яка вчила будову людського тіла за поношеними конспектами й намагалася вижити у світі, де нікому не була потрібна. Тепер же навіть цього притулку в мене не залишилося.

Але найстрашніше сталося тоді, коли земля під моїми кроками раптом зникла. Ніякого удару, ніякого болю — лише нестерпний спалах білого світла, від якого заклало вуха.

Замість липкого від дощу бруду мої кросівки раптом торкнулися м'якої, духмяної трави, що світилася блідо-блакитним, неземним сяйвом. Повітря тут пахло озоном, важкою магією та чомусь солодкуватим ароматом зів'ялих фіалок. Я важко дихала, намагаючись вловити хоч якусь логіку в тому, що відбувається, коли простір навколо мене почав змінюватися.

— Ей, ти! Адептко! Чого застигла? — різкий, владний голос розірвав тишу незнайомго саду.

Я здригнулася і різко обернулася. Переді мною стояла незнайомка у дивному розшитому плащі. Вона здивовано й водночас гнівно змеряла мене поглядом:

— Ректор Астер уже чекає в аудиторії! Якщо запізнинишся хоча б на хвилину, вилетиш звідси швидше, ніж твоя тінь перетне межу попелу! Біжи до головного корпусу, не гай часу!

Я отямлювалася повільно, кліпаючи від яскравого світла двох сонць, що занадто дивно й неприродно висіли над головою. Моє біле волосся до колін, що повністю вибилося з зачіски й прилипло до спини, чомусь привернуло її увагу, а єдине яскраве руде пасмо, що тяглося від самого проділу до кінчиків, здавалося їй чимось неприпустимим. Але вона нічого не сказала про моє походження — лише махнула рукою у бік величних гострих шпилів академії, що здіймалися до неба.

Я торкнулася пальцями власних очей. У дзеркалі чи в калюжі я завжди бачила свої фіалкові очі — рідкісні, чудернацькі, над якими колись кепкували в інституті. Тут же вони здалися комусь чимось буденним, або ж занадто зручним прикриттям.

Вони думали, що я загинула. Вони оплакували моє зникнення в тому світі, де я залишила лише порожнечу. Але тут, у пастці чужого всесвіту, під поглядом суворого ректора Астера, моя справжня історія тільки починалася. І вони ще пошкодують, що дозволили мені вижити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше