Глава 1

Ніч розривала своїми кігтями мою душу.  Саме в період сутінків і в самий пік нічної пітьми, на розум давлять погані думки.  Я вже цілий рік сиджу одна в своїй кімнаті, захована в цей панцир з чотирьох стін.  Це мій кокон, напевно, надовго.  Мені всього дев'ятнадцять років, а таке враження, що я вже прожила цілу половину життя, причому не найкращу.
Місяць наповнив всю кімнату своїм світлом.  Мене це світло дратувало ще більше, і я сховалася в своєму ліжку з головою. Та навіть це не допомогло.  Сльози хлинули потоком.  Але я не плакала, як божевільна, а лежала нерухомо з заплющеними очима.  Через п'ять хвилин, які тривали безкінечно довго, я знову сіла на край ліжка.  Здавалося і щоки висохли вже від сліз, а думки з якоїсь невидимої команди просто зникли.  У цій нерухомій позі я просиділа не менше години, дивлячись в одну точку.  Сумніваюся, що я навіть кліпала за цей час.  Настільки було нудно від усього.
Час до п'ятої ранку так і пройшов, доки я остаточно не зморила своє тіло втомою, а мозок роздумом.  Але, як тільки накотив сон, я підірвалася з ліжка від жахливого сну.  Мені здавалося, що чиїсь сталеві руки хапають мене, а страшна особа неживої істоти сміється, стоячи прямо наді мною.  Знову страшний сон.  І так щоночі.  Я, напевно, вже божеволію.  Мене точно хтось прокляв ...
Спати я вже не могла, і взагалі боялася лягати, щоб знову не бачити ці кошмари.  Включивши занудний телевізор і без звуку передивляючись канали, я остаточно прокинулася і прийшла до тями.  Слава богу, вже світає!  За дверима моєї спальні чути кроки мами.  Вона переживає чи сплю я, але почувши, що ні, входить у кімнату.
 - Доброго ранку сонечко!  Ти що знову не спала?  - стривожено каже мама.
 - Доброго ранку!  Так, знову.
Я злюся сама на себе через те, що не можу відповісти мамі без роздратування в голосі.  Але у мене не виходить після стількох місяців (або навіть більше) без нормального сну, і купою переживань нормально реагувати на цілком прийнятні питання.  Рідні не винні в тому, що я така дурна і переживаю кожне неприємне і важке у стократ.
 - Тобі потрібно поспати, Мія!  - з тієї ж тривогою говорить мама, вдаючи, що не помічає мого роздратування.
 - Я пізніше вийду.  Напевно посплю.
Розуміючи, що мене зараз краще не чіпати, мама виходить зі спальні.  Я вимикаю телевізор і беру чергову книгу.  Читати по п'ятсот сторінок за півтора дня для мене стало порятунком.  Це трохи відволікає від свого власного життя і занурює в зовсім інший світ.  Нарешті, коли прокидається і тато, я вилажу зі свого заточування, в яке сама ж і сховалася.
Перекинувшись звичайними побажаннямм доброго ранку, ми всі до жаху по обиденному приступаємо до своїх справ.  Я вранці стала весь час пити каву.  Гіркуватий смак напою злегка розслабляє нерви і бадьорить тіло.
Виглянувши у вікно, розумію, що весна вже повністю витіснила зиму, і на вулиці тепло.  Знов не поснідавши, мені знехотя довелося одягатися і виходити в університет.  Не хочеться ні вбиратися в сукні, ні фарбуватися, ні взагалі дивитися на себе в дзеркало.  День - як день, я - як я.  Натягнувши джинси і туніку, я схопила свою набиту сумку і вийшла.  Легкий прохолодний вітерець підбадьорив ще сильніше.  Напевно тепер я можу вже жити майже без їжі і без сну.  Як монахи, які харчуються сухарями і водою, а решту часу проводять в молитві.  Але я чомусь молитися не можу.  Мені здається, що бог взагалі мене не чує. Всі дев'ятнадцять років не чув.  Принаймні, в моєму житті було все однаково нудно, і лише зрідка (дуже зрідка) щось відбувалося приємне.
Я увійшла в свій набридлий університет.  Хоча, навчання саме по собі мені подобалося, але відносини викладачів псували все.  Тому мені не хотілося ні сидіти вдома в своєму коконі, ні довго засиджуватися на парах.  Але, спасибі все-таки нашому деканату, що нам ставлять не багато занять.  Проходить десять хвилин лекції і тільки зараз починають сповзатися ті, хто запізнився.  Моя подруга Джулія теж в їх числі.  Я намагаюся перебороти сонливість, і підбадьорююсь, коли вона все-таки сідає поруч, і починає щось тихо говорити.
 - Фух, я нічого не пропустила?  - достаючи з сумки зошит для лекцій, питає подруга.
 - Нічогісінько.
І я знову впадаю в свій стан «заціпеніння».  Намагаюся зрозуміти слова викладача, але від недосипання знову пропускаю все мимо себе, перетворюючись в живу статую.
 - Що ви будете робити на захисті, якщо не знаете елементарних речей?  - говорить викладач, і я здригаюся від цих слів.
Я взагалі не думаю про захист диплому.  Всеодно всі захистимо.  Ще цілий рік.  У моїй голові зовсім інші думки про те, що я буду робити після пар і як тікати від самотності.

- Йдемо по магазинах?  - питаю я у подруги.
 - Не знаю ... робити так багато.  Йдемо ненадовго.
Я знаю, що це «ненадовго» затягнеться години на дві, і я рада такому розкладу.  На дві години менше мук і дурних думок.  Під кінець лекції я починаю соватися на стільці від нетерпіння скоріше вийти на вулицю.  Нарешті лунає дзвінок, і ми з усією групою йдемо до іншого аудиторії.  Ця лекція набагато гірша за попередню.  На ній моє «заціпеніння» не припиняється ні на хвилину, і я, як робот записую конспект, взагалі його не розуміючи.  Знову ж через це крутиться думка, що скоріше за все це я дурна, що не можу осмислити суті предмету.  Джулія зауважує мою кислу фізіономію.
 - Чого така сердита?  Ти не їла чи що?
Ми починаємо реготати, і я трохи веселішаю.
 - Як ти здогадалася?
 - Ой ... не хочу тебе засмутити більше, але після цієї пари ми ще й спати захочемо ....  Але ж, я хочу вже їсти!
Але мені не хочеться ні їсти, ні думати, ні взагалі що-небудь робити.  І після останньої лекції, записаної «на автоматі» ми йдемо із Джулією в центр по магазинах.  Як добре, що університет поруч з будинком і в самому центрі міста!
Перейшовши через дорогу і пройшовши міст, ми заскакуємо в перший магазин з одежею.
 - Вау!  Ця сукня шалена!  - говорить подруга.
 - Ага.  А ти ціну бачила?  - помітивши чималу вартість на бирці, кажу я.
 - Ого!
І ми прямуємо далі.  У гаманці грошей на булочку з чаєм, а я дражню себе ще й красивими речами, яких не можу собі дозволити.  Напевно я в якійсь мірі мазохіст.  Дві години протекли так, що я і не помітила.  На телефон стала дзвонити мама.
 - Ти скоро додому, донечко?
 - Так, вже йду.
Представляючи собі чергову картину, де я як зазвичай обідаю після університету, потім знову ховаюся в свій панцир, настрій стає ще гірше.  Ми доходимо з Джулією до перехрестя, де вона йде в одну сторону, а я - в іншу.
 - Добренько, до завтра.
 - Все до зустрічі.
Чмокнувшись в щоку, ми розходимося по домівках.  Незрозуміла втома накочує на тіло, як тільки я переступаю поріг дому.  Переодяглася.  Пообідала.  Згадала, що у мене є інтернет, в якому деякий час можна ще ховатися до сну, і увійшла в мережу.  Купа знайомих і не знайомих людей онлайн.  Листуюся з тими, яких ніколи не бачила в живу.  З якоюсь Ганною і Давидом.  Давид кумедний.  Сумно звичайно, адже віртуальне спілкування ніколи не замінить живе.  Так би я могла жити в цьому маленькому світі, і заритися в ньому з головою, щоб забути про своє реальне життя.  Як же все просто в мережі.  Нарешті, мені набридло сидіти в одній позі, і мої співрозмовники вийшли з «онлайн».  Я йду в прохідну кімнату, сподіваючись, що хоч батьки будуть знаходитися поруч і буде не так самотньо.  Але тато працює, а мама крутиться на кухні, готуючи вечерю.  Все як завжди.  Так знову підкралися сутінки.  Батьки пішли спати, а я сіла на ліжко.  Читаючи, включила телевізор, щоб відчувати хоч якісь голоси і не зійти з розуму від самотності.  Спати не виходить ніяк.  І знову кладу поряд книгу, сама лягаю в постіль, намагаючись заснути.  Час мук ... другий ... так що ж за покарання таке?  Рятуй мене, моя книга!
Ніч пройшла як завжди майже без сну.  Під ранок я заснула, і через годину знову прокинулася.  Знову кошмарний сон.  Пів години, лежачи в ліжку, я переверталася, і знову заснула.  П'ять хвилин - кошмарний сон ....  О Боже!  Що мені робити?  Я сідаю на ліжку і ридаю.  Скільки вже можна?  Мені що взагалі спати не можна?
Ось і не сплю.  Вже ранок, майже південь.  Але занадто похмуро на вулиці, неначе ввечері.  Взагалі відмінно ... то хоча б сонце світило, а тепер ще й погода немов знущається ....  Поки я йшла в університет, полив дощ.  Незважаючи на парасольку, яку я взагалі ненавиділа відкривати навіть при зливі, ноги промокли і одяг.  На парах сиджу мокрою, пригніченою і ображеною на весь світ.  Джулія не прийшла на першу пару (на нашу за розкладом - третю), і мені не було куди виплеснути потік обурення.  Коли подруга з'явилася на іншу пару, то виявилося, що вона застудилася і прийшла відпроситися.  Тепер я сиджу одна вже без надії на те, що зможу після лекцій походити по чергових магазинах.  Після останньої пари дзвенить дзвінок, і я вириваюся, врешті-решт, на мокру після дощу вулицю.  Ну і день ....  Дзвонить телефон, і я витаскую його з кишені джинсів.
 - Мія, коли ти додому сонечко?  Тобі гріти їсти?  - запитує ніжний голос мами.
 - Так, вже йду, мамо.
Я знову вдома.  Знову борюся з думками.  Знову божеволію.  Знову не сплю ....