Розділ 10.2

— Крім того, якщо Ейден надумає щось зробити, ми будемо готові до цього. У нього не вийде вийти з будівлі непомітно або переміститись кудись.

Я розуміла, чому Нейтан не хотів залишати нас самих. Він мені не довіряв. Можливо, думав, що ми з демоном вирішимо обдурити їх та непомітно втекти, але це було не так. Життя безневинних людей для мене означало набагато більше. Мені була неприємна його недовіра, але вона була цілком заслуженою.

— Нейтан, — звернулася до вартового. Він відчепив очі від Ейдена і перевів їх на мене. — Я догляну за Ейденом, а потім ми разом повернемося до вас. Знаю, що в тебе є всі підстави не довіряти мені, але я говорю щиро. Обіцяю, що не допущу нічого поганого.

Вартовий вдивлявся в моє обличчя, а потім промовив:

— Я не довірю не тобі, а йому, — він махнув головою в сторону демона.

— Він мені нічого не зробить, — запевнила його. — Наші душу пов'язані.

— Але це не завадило йому спробувати тебе вбити, — влучно нагадав колишній наставник.

Я кинула погляд на Ейдена. Він звів очі догори і відповів:

— Але ж не вбив. Якби хотів, зробив би це набагато раніше і так, щоб ви про це навіть не дізналися б.

— Не хвилюйся за мене, — продовжила запевняти у власній безпеці Нейтана. — Якщо щось піде не так, я вас покличу.

Вартовий не поспішав погоджуватися. Він грізно дивився то на мене, то на Ейдена.

— Гаразд, — нарешті поступився. — Чекаємо на вулиці вісім хвилин, потім заходимо всередину. Свою енергію не смійте приховувати. Ми повинні вас відчувати. І без витівок.

Я кивнула на знак згоди.

— Слухаюсь, сер, — не втримався Ейден.

Коли вартові покинули цех, демон підійшов до крайньої стінки і звернувся до мене:

— Ти вже навчилася рухатись крізь предмети?

— Так, — кивнула, підозрюючи недобре.

— Тоді йди за мною.

Перш ніж я встигла щось сказати, він розчинився в темряві, а його сутність пройшла крізь підлогу. Я прийняла ангельське обличчя і послідувала за ним, побоюючись втратити демона з виду. Матеріалізувались ми в темній кімнаті, де не було жодного променя світла, але це не заважало моєму новому зору оглядати простір. Звичайно, бачила не так добре, як днем, а, як уночі, при яскравому місячному світлі.

— Де ми? — спитала Ейдена, озираючись на всі боки. Запилені полиці з книгами, невелике ліжко в кутку, стіл із занедбаними паперами та телефонами.

— Ласкаво просимо у мій дім! — заявив демон, змахнувши руками. — Хоча ні. Вже колишній дім.

— Інакше я б тебе не знайшла, — нагадала йому, розуміючи його натяк. Як і передбачала Кендра, він був не в захваті, що про його таємне житло хтось дізнався, хоча злим теж не виглядав. Швидше за все, він просто не міг не висловитись про це зайвий раз.

— Знаю, Ангелятко, — усміхнувся Ейден, — але дай мені трохи постраждати.

Він підморгнув мені.

Демон швидко пройшовся очима по паперах. Я підійшла до столу і побачила незнайомі мені малюнки, списані кострубатим почерком листи, схеми. В очі потрапило накреслене коло з п'ятикутною зіркою. Я взяла його в руки і втупилась у нього. Спогади хвилею обрушилися на мене, занурюючи у вирву минулого.

Ось я лежу на холодній підлозі, руки і ноги прив'язані до кіл, тіло безпорадно тріпоче в центрі кола. Мої крики розтинають тишу ночі, а з очей ллються сльози розпачу.

По тілу пройшовся озноб. Ейден схопив мене за руку, в якій я тримала пошарпаний аркуш паперу. Він забрав його вільною долонею, кинув на підлогу і притягнув мене до себе, змушуючи перевести на нього погляд. Навіть темрява та цілковита відсутність світла не могла приховати полум'я в його очах. Вони, як два вогні, виблискували посеред мороку і манили до себе. Я летіла їм назустріч, як метелик до свічки. Ці креслення нагадали мені, як одного разу Ейден вже обпік мене своїм вогнем. Крила метелика підгоріли, але він знайшов у собі сили та сміливість, щоб продовжити літати.

— Не варто було дивитися мої папери, — напружено сказав він, дивлячись на мене.

— Це ж…