1

Пан староста зранку був на підпитку — до Святвечора рукою подати. Й хоч дружина бурчить, що він останній грішник на землі, а серце радіє. Он його дочка збирає дівич– вечір. Нехай молодь позбавиться поворожить. Але ж, ворожи– не ворожи, а він вже знає за кого віддасть восени Любодару. За сина пана Нокура Димгара.

Пан Нокур тримав винокурню. І на Святвечір передав барильце солодкого вина з рідкісного червоного винограду, який ріс за селищем. Вино було з секретом, бо грало майже рік. Взимку пан Нокур додавав у нього дивовижні ягоди зимониці. Влітку вони кислі та зелені, а от взимку набиралися соку. Недарма вони так називалися.

Але збирати їх — величезна біда. Бо ростуть вони на декількох галявинах лісу. А пильнує їх лісовий страж — величезний птах Фіцфаг. Не всіх охочих пускає він по ягоди. Ходять слухи, що тільки відчайдухи з чистим серцем можуть збирати зимоницю. Інших — Фіцфаг розірве гострими пазурами.

А ягоди — смакота. Солодкі, духмяні, соковиті. На них завжди шалений попит у містах, а особливо у столиці. Вельмишановне панство обожнює дивовижі. Особливо пані та панночки. Тому мисливців за ягодами завжди вистачає. Комусь щастить, а хтось навіки залишається у лісі.

Любодара гралася у дворі зі щеням, коли до хвіртки підійшов Димгар.

— Розважаєшся?

— А що? — Любодара вдала, що хлоп їй не цікавий.

— Кажуть ти сьогодні дівич– вечір збираєш?

— Збираю. Але вхід тільки дівчатам. Хлопакам — зась! — дзвінко розсміялася Любодара. З– під ажурної хустки з овечої вовни вибилася прядка золотавого, мов жито волосся. Гарна. Димгар замилувався нею — ямочки на пухкеньких щоках, вуста як стиглі вишні, зуби мов перлинки, ще й очі кольором схожі на стрімку річку — чи то сині, чи то сірі, хто зна'. І хоч батько запевнив, що восени вони візьмуть шлюб, Любодара не поспішала приділяти увагу майбутньому чоловіку. Та й сватів він ще не присилав! А вона наречена багата, вродлива, може знайде собі кращого аніж Димгар.

— А що, кортить прийти? — Любодара дивилася на нього і він не розумів — кепкує, чи запрошує.

— Та я б не відмовився. Ми б з хлопцями колядок заспівали.

— Кажуть зараз зимоницю збирають, — здалеку почала панночка. — Тож, якщо принесеш кошик ягід, приходь. А як ні, то після ворожіння запрошу того, хто їх принесе. Ще й заміж за нього піду. Така моя воля!

«От клята дівка!» — лайнувся про себе Димгар. Але ж не давати задній хід!

— То як? — не зводила з нього своїх дивних очей Любодара.

— Будуть тобі ягоди! — запевнив її Димгар.

— Тоді, ласкаво прошу. І друзів не забудь, бо подружки сумуватимуть! — вона знову розсміялася, підхопила під пузельце товстенького щеня і побігла до хати.

А Димгар так і стояв біля хвіртки. Оце так вляпався! Батько нізащо не віддасть зимоницю. Надто важко її діставати. Що ж робити?

Три дні тому помер від переохолодження учень коваля, який два роки приносив батькові ягоди. Хіба що до мірошника піти, до пана Стевзі. У нього на побігеньках малий жилавий хлоп служить. Удовий син. Власиж. Він і стане у пригоді.

Димгар не йшов, а підтюпцем біг до млина. За пів срібреника викупив Власижа на день і розповів нащо він йому знадобився.

— Змилуйтеся, паничу! — Власижа кинуло у холодний піт. — Який з мене мисливець на зимоницю?! Ви глузуєте?! Сьогодні ж Святвечір!

— Три золотники дам за кошик. Тобі майже рік треба працювати за такі гроші.

— А якщо загину? Ви будете мою сім'ю годувати?!

— Не загинеш, — впевнено відповів Димгар. — То як?

— Паничу, це все заманливо, але ж Святвечір, — знову заканючив Власиж.

— Панночка, дочка старости, збирає дівич– вечір. І їй закортіло саме зимониці. То який я наречений, якщо не можу виконати просту примху?

— Просту?! — обурено викрикнув хлоп. — Ви хоч зрідка цікавилися у батька як він здобуває ці ягоди?!

— П'ять золотників і по руках, — Димгар навіть не думав відступати.

— І шмат м'яса, — гірко додав Власиж.

Брови панича вигнулися коромислами.

— Відкупитися у Фіцфага, — пояснив Власиж, розуміючи, що таких великих грошей йому так швидко не отримати. — Берня, який цього тижня помер розказував, що треба добрий шмат м'яса, щоб Фіцфаг не з'їв.

— Буде тобі м'ясо! — зрадів Димгар. — І мотузку дам. І сокиру. І коня з санами. Тільки назбирай цих клятих ягід. — Він з сумнівом подивився на Власижа: — А хоч знаєш де їх шукати?

— Приблизно.

— Ну, гаразд. Тільки поспішай, щоб я встиг здивувати Любодару.

Власиж лише лайнувся про себе. Та що робити? Так вони можуть перезимувати не голодуючи.

Додому Власиж не заходив — нащо турбувати хвору матір та сестер?

Перед дорогою помолився, перехрестився та поїхав у ліс. Коня залишив на узбіччі, прив'язав до сосни, а сам пішов на північ лісовими стежками, якими ходила більшість по дрова, а потім звернув на схід. Озирнувся — нікого. Лишень дзвенять дерева від ожеледі та цвірінькають птахи.