Розділ 46. Як до місяця й назад

Страх показує нам один світ, а любов показує інший світ.

Ми вирішуємо, який світ реальний. І ми вирішуємо, в якому світі нам жити.

Луїза Хей

Сьогодні до Злати приїхав Ярослав на своєму новому автомобілі, який придбав зовсім нещодавно. Він так мріяв про це! Але колись пожертвував своїми заощадженнями для порятунку дівчинки Ксенії й зовсім не шкодував про це. Адже це просто неймовірні відчуття, коли зміг допомогти зберегти життя дитини, яка зараз вже здорова і тепер може повноцінно радіти, гратися, сміятися, насолоджуватися усіма принадами дитинства. Ярослав досі згадує як одного разу, коли вони були у Львові, він вранці застав Злату в готельному номері такою засмученою і розгубленою, що у нього в самого серце розривалося, дивлячись на свою кохану. У той момент, коли вона йому про все розповіла, він твердо вирішив, що повинен зробити все, щоб допомогти цій дівчинці. Тому що, коли йдеться про життя дитини, нехай навіть зовсім чужого, твоя мрія може почекати. А добро повинно бути нормою життя.

Про нову велику покупку Ярослава Злата нічого не знала ‒ це було для неї приємним сюрпризом, якому вона дуже зраділа. До того ж Злата так сильно скучила за Ярославом і з нетерпінням чекала його приїзду. Нарешті він вже тут! Зараз вони взяли з собою маленьку Лізочку та разом вийшли на вечірню прогулянку до ставка, який знаходився зовсім недалеко від будинку. Сонце вже потихеньку схилялося до обрію, фарбуючи в дивовижні акварельні кольори хмари на небі, які відбивалися в воді. Сівши на березі, Злата з Ярославом повністю поринули в казку теплого весняного вечора і спостерігали, як вогненна куля потопає в лінії горизонту, все ще граючи м'якими променями. Захід – одне з найбільш чарівних явищ природи.

Вони обоє мовчали. У такі моменти слова не потрібні. Зараз просто хочеться бути поряд з коханою людиною й ось так сидіти в обіймах, схиливши голови назустріч один одному і слухати мелодійні співи солов'я, вдихати аромати весни, дивитися як спалахує перша зірка і стає яскравішим місяць.

— Ти пам'ятаєш цей час рік тому? — тихо питає Ярослав, першим порушивши мовчання. — Той пізній вечір коли ми з тобою познайомилися.

— Це коли я на тебе наштовхнулась? — посміхнулася Злата у відповідь. — Звичайно, пам'ятаю! То була щаслива весна, тому що вона подарувала мені тебе! — вона підняла на нього очі, які висловлювали безмежне кохання і, простягнувши до нього свою руку, у зворушливому жесті торкнулася до його чорного, як ніч, волосся. — І ця весна теж щаслива, тому що у нас з'явилася Ліза. Це наша з тобою друга чудова весна.

— У нас буде ще багато таких весен, — ніжно прошепотів їй на вухо Ярослав, не відпускаючи її зі своїх теплих обіймів.

— Ярославе, — Злата повертається до нього обличчям і стискає його пальці у своїх долонях. — Ти пробач мені…

— За що? — Ярослав піднімає брови, кидаючи на неї нерозуміючий погляд.

— За те, що сумнівалася в тобі ... За те, що іноді робила тобі боляче. Дякую тобі за кохання, за те, що ти не відпустив мене ... — вона замовкає і, прикривши очі з темними пухнастими віями, про щось глибоко замислюється.

— Златочко, подивися на мене! — Ярослав піднімає пальцем її підборіддя й дивиться на неї проникливим поглядом. — Тобі нема за що просити у мене вибачення. Чуєш? Я ж розумію, що тобі було страшно і чому ти боялася довіритися мені. Не думай про це! Головне, що ми з тобою разом. Ти й наша донька – найпрекрасніше, що є в моєму житті. Коли мені запропонували роботу в Києві, я відразу відчув, що обов'язково повинен їхати. Це був знак вище! І я не помилився. Це було найправильніше рішення в моєму житті, тому, що я зустрів тебе! — розповідає він з почуттям душевної ніжності. — Дякуючи долі, я навіть квартиру орендував поруч з твоїм будинком! А ще завдяки тобі в мене з'явилися такі чудові друзі, без яких я теж вже не уявляю своє життя.

— Так, вони у нас найкращі! — тепло посміхнулася у відповідь Злата, думаючи про своїх друзів. — Я дуже сумую за ним. І я така щаслива за них усіх! Цікаво, як там справи у Ярини з Назаром? — вона згадала про хороших знайомих зі Львова. — Щось давно від них нічого не чути. Треба буде їм зателефонувати або в соціальних мережах написати. Щось "зникли" вони ...

— Злат, — важко зітхає Ярослав, не знаючи, як їй сказати. — Ти ж не знаєш ... Я нещодавно розмовляв з Назаром телефоном.

— Іі? — вона тривожно дивиться Ярославу в очі, вимагаючи від нього негайної відповіді. — Щось трапилося?

— Вони розійшлися, — нарешті каже Ярослав після затяжної паузи. — На жаль…

— Як "розійшлися" ??? — Злата замовкає на кілька секунд, не вірячи своїм вухам. — Чому? — ледь чутно шепоче вона. — Вони ж такою чудовою парою були.

— Я не знаю... — знову зітхає Ярослав, хитаючи головою. — Назар не дуже хотів говорити з цього приводу. Я засмучений не менш за тебе... Назар теж мій хороший друг, ми з ним на одній "хвилі". Навіть над спільним проєктом подумуємо. Тому ця новина мене теж дуже засмучує. На жаль, в житті так буває ... Залишається лише сподіватися на те, що Назар та Ярина все ж будуть щасливі, хоча і не разом.

— Але це так сумно, — хмуриться Злата, повністю занурившись у свої думки. Поправивши за вухо неслухняне хвилясте пасмо, вона торкається жовтої кульбаби, але не зриває квітку. Вечірні фарби природи, немов підкреслювали настрій Злати й надавали філософський "відтінок" її прихованому смутку. Весь цей час Ярослав дивився на дівчину, не в змозі відірвати від неї захопленого погляду: "Боже, вона навіть у своїй печалі безмежно чарівна!"