Розділ 44. Добро бумерангом

Добро існує там, де його постійно творять

Владислав Гжещик

Ярослав тихесенько відчиняє двері палати та безшумно підходить до Злати, яка поклавши руку над головою, спала безтурботним сном. Він посміхається від зворушливості й обережно, щоб не розбудити її, сідає на краєчок ліжка. Але його посмішка відразу зникає, коли він бачить на руці Злати синю пляму від крапельниці. Ярослав хмуриться і, м'яко торкнувшись її руки, продовжує зосереджено вдивлятися в її сонне і таке ніжне умиротворене обличчя.

"Як же вона солодко спить! Немов, кілька днів тому з нею нічого страшного не сталося!" — не в змозі відвести від неї погляд, він легенько проводить тильною стороною долоні по її щоці. Темні пухнасті вії Злати, які на тлі блідого обличчя здавалися ще більше виразними, злегка здригнулися.

— Ярославе... — спросоння муркоче Злата, ледь розплющуючи очі. Вона опустила руку і знову провалилася в сон. Ярослав ледь стримував внутрішній смішок, дивлячись на цю милу "картину". У цю хвилину Злата несподівано знову розплющує очі й, ще кілька секунд кліпаючи віями, дивиться на Ярослава з подивом і розгубленістю одночасно, немов намагається переконатися в тому, що це їй не сниться.

— Ярославе?! Як добре, що ти прийшов! Я так скучила! — повністю випливши зі сну, вона швидко підіймається в ліжку, щоб обійняти Ярослава, але на її обличчі з’являється гримаса болю. Злата прикладає руку на живіт.

— Тихіше ‒ тихіше! — схвильовано промовляє Ярослав, беручи її у свої обійми. — Не роби різких рухів! Все добре, рідна! Я тут із тобою. — примовляє він, дбайливо погладжуючи її по спині. — Сильно болить?

— Нічого, терпимо, — відповідає Злата, ще сильніше притискаючись до Ярослава. — Як ти тут опинився? Чому мені нічого не сказав? — вона з подивом підіймає на нього очі.

— Я і сам не очікував. Я прийшов, щоб передати тобі смачненького і речі, які ти просила, — розповідає Ярослав з посмішкою на обличчі. — Але ти так мило спала, що мені було шкода тебе будити. Тому, поки ти спала, я с ходив до нашої Лізочки, але там саме якісь процедури були. Мені дозволили тільки на хвилинку поглянути на неї, от я і повернувся до тебе.

— "Лізочки"?! — здивовано перепитує Злата. — Я не говорила про ім'я дитини.

— Одного разу я випадково, через прочинені двері почув як ти їй казку читала, коли вона ще в животику у тебе була. Ти саме так її назвала тоді, — пояснив Ярослав, задумливо опускаючи погляд.

— Пробач мені, будь ласка! — ніяково каже Злата, розуміючи про що він зараз думає. — Я неправильно вчинила, що так і не порадилася з тобою... Просто мені не хотілося обговорювати ім'я дитини заздалегідь. Бачиш, як воно все вийшло... Це ім'я якось саме мені в голову прийшло. Я навіть зараз ще нікому не сказала. Ти сердишся на мене за це?

— Ну що ти, рідна? Хіба я можу сердитися на тебе? — ласкаво вимовляє Ярослав, лагідними рухами пальців перебираючи її м'яке волосся. — Зізнаюся, що відразу мені, звичайно, було трохи прикро, але це все дрібниці в порівнянні з іншими речами й з тим, що тобі довелося пережити! Головне, що з тобою та дитиною все добре! І мені подобається це ім'я! Єлизавета Вишневська... Звучить красиво й велично! — каже він з неприхованою гордістю. — Дівчинка просто чудова!

— Ми ледь не втратили її... Це моя вина... — тихо мовить Злата, сфокусувавши свій погляд в одній точці. — Я не пробачила себе, якби з нею щось трапилося, — її губи почали злегка тремтіти. Злата замовчала. По її щоці скотилася кришталева сльоза.

— Ти що? Що ти таке кажеш, Злато?! — Ярослав підіймає пальцем її підборіддя, примушуючи Злату таким чином дивитися йому в очі. — Ти ні в чому не винна! Чуєш? Ти молодець! Ти зробила більше, ніж це було можливо у твоєму випадку! Не дивлячись на всі складнощі, ти змогла доносити дитину до великого терміну. Я пишаюся тобою! У нас прекрасна донечка. Не треба плакати, прошу тебе... — благає він, акуратно витираючи гарячу сльозу її на щоці.

— Вибач... Я останнім часом чомусь багато плачу, — Злата шмигнула носиком. — Мені тоді стало дуже погано. І я майже нічого не пам'ятаю ... Я прокинулася в реанімації та побачила, що вже без живота, то подумала про найстрашніше! Що дівчинки більше немає! Я так злякалася!

— Чш, все позаду, — Ярослав знову ніжно обіймає Злату і заспокійливим жестом погладжує її по спині. — Не думай про це! Забудь, як страшний сон! — він відпускає її зі своїх обіймів, і пильно дивиться їй в очі Найголовніше, що з вами обома все добре! Ми всі дуже перелякалися! Кіра тільки зараз почала заспокоюватися. А я ще й накричав на неї тоді ...

— Ярославе ... — видихнула Злата, кидаючи на нього осудливий погляд.

— Та знаю я... — Ярослав винувато опускає очі. — Коли я дізнався, що з тобою сталося, то ледве не збожеволів! Ось й вийшло так... Я не хотів цього.

— Це було несправедливо стосовно неї! Кіра була поруч, коли все це сталося, і якби не вона... Я навіть думати про це боюся! — від цих думок Злата злегка здригнулася. — Бідолашна... Уявляю як вона перенервувалася тієї ночі. Я дуже їй вдячна. За все! — згадуючи подругу, на її вустах промайнула тепла і водночас сумна посмішка. — Я не знаю, що б я без неї робила. І коли ти захворів, а мене не було вдома, Кіра і Ніка були поруч з тобою!

— Так, ти маєш рацію! — погоджується з нею Ярослав. — Якби Кіра не була поруч, я ні за що б не залишив тебе саму! Я дуже шкодую про те, що тоді телефоном накинувся на неї, — все ще відчуваючи свою провину, він важко зітхнув. — Я був не правий. Але схоже, що вона до цього поставилася з розумінням, і перед поїздкою в Париж виглядає цілком щасливою.