Розділ 43. Маленьке диво

Рішення народити дитину – це дуже важливо.

Це означає назавжди вирішити, щоб ваше серце гуляло за межами вашого тіла.

Елізабет Стоун

Минуло два дні ...

За вікном знову сяяло весняне сонце, заливаючи яскравим світлом лікарняну палату. Злата лежала в ліжку і милувалася величезним букетом білих ромашок, який стояв поруч на тумбочці. Його ще вранці принесли від Ярослава. Злегка посміхнувшись, вона поринула в спогади, які так зігрівали серце. Під час їхньої першої спільної прогулянки Ярослав подарував їй точно такий же букет! Ромашки... Її улюблені ніжні квіти з золотими "серединками ‒ сонечками". Це був насичений незабутній день. Майже рік вже минув з того моменту. І в той день теж стояла яскрава сонячна погода! До прекрасних квітневих днів залишилося зовсім трішки. Злата навіть уявити собі не могла, що за цей час її життя може настільки змінитися, що той квітневий вечір стане для неї доленосним! Хіба, тоді вона могла повірити, що зустріла щире, чисте кохання, як е вміє творити дива? Батька її дитини! Як вона раніше жила без НЬОГО?! Думаючи про Ярослава, Злата ще більше починала усвідомлювати, як вона дуже сумує за ним. Адже після того, як він поїхав в Одесу, вона ще не бачила його. Злата не може дочекатися, коли закінчиться карантин і Ярослава впустять до неї. Попри те, що вони часто розмовляють телефоном, їй так його не вистачає і дуже хочеться, щоб він скоріше прийшов до неї, притиснув до свого серця. У його теплих обіймах їй відразу ж стало б легше і спокійніше. Вона відчувала гостру потребу пригорнутися до його таких бажаних губ, доторкнутися до чорного, як ніч волосся.

Злата простягнула руку до записки, яка була милим і романтичним доповненням до букета.

"Дякую за доньку! Я люблю вас. Чекаю з нетерпінням вашого повернення додому! Ярослав." — читаючи черговий раз ці зворушливі слова, Злата задумливо хмурить обличчя. Відкинувши ковдру, вона накидає на себе халатик і обережно підіймається з ліжка.

— Куди це Ви зібралися? — запитує молоденька медсестра, мало не зіткнувшись зі Златою у дверях палати. — Якщо Вам щось потрібно, Ви могли просто натиснути на кнопку.

— Я хочу побачити свою доньку, — тихо промовила Злата, кривлячись від болю. — Ви не могли б мене провести до неї?

— Ви ще дуже слабка! А відділення знаходиться на поверх вище. Вам буде важко дістатися туди, — з сумнівом промовила медсестра. — Може, краще з лікарем поговорити?

— Я. хочу. Побачити. Свою. Доньку, — повторює Злата, виділяючи кожне слово і кидає на медсестру твердий, повний рішучості погляд. — Будь ласка! Лікар сказав, що мені потрібно потихеньку ходити.

— Добре, — медсестра згідно кивнула, розуміючи, що немає сенсу її відмовляти. — Давайте допоможу! Обережненько! — примовляє вона, акуратно притримуючи Злату за лікоть. Вони потихеньку виходять з палати.

— Зачекайте тут секундочку! — зупиняється медсестра, коли вони вже підійшли до реанімації для новонароджених. — Я спочатку дізнаюся, чи закінчилися процедури. Гаразд?

— Так звісно! — Злата злегка киває їй у відповідь.

— Юліє Михайлівно, вибачте, будь ласка, що турбую Вас, — відчиняючи двері, медсестра голосним пошепки звертається до своєї колеги, яка в цей момент перебувала в приміщенні та перевіряла показники монітора. У реанімації було приглушене світло і ледь чутно працювала апаратура.

— О, Настуся! Здрастуй! — так само тихо вітається Юлія Михайлівна, повернувши голову в їхній бік. — Чим можу допомогти? — знову кинувши швидкоплинний погляд на монітор, вона підійшла до дверей.

— Я тут ось матусю дівчинки привела, — Анастасія кивнула на Злату, яка стояла поруч. — Вона хоче поглянути на дитину.

— Так ‒ так, звичайно! — Юлія Михайлівна дивиться на Злату й привітно посміхається їй. — Тільки ось це накиньте, будь ласка! — вона подає Златі білий халат. Настя підбадьорливо підморгнула Златі й, подякувавши колезі, делікатно пішла. Юлія Михайлівна підходить до відкритого прозорого столика, на якому під обігрівальною лампою лежала новонароджена дівчинка.

— Ось Ваша крихітка, — ласкаво прошепотіла медсестра, злегка посміхнувшись. Злата дивиться на свою маленьку і її серце стискається до болю – вона така крихітна, тендітна. До неї було під'єднано багато трубочок від крапельниць, а на носику був апарат, який підтримує легені.

— Скажіть, їй дуже погано, так? — Злата повільно підіймає на Юлію Михайлівну сумні очі, які ось ‒ ось наповняться сльозами.

— Ну що Ви? — заспокійливо каже медсестра, злегка торкаючись плеча Злати. — Вона справжній боєць! З нею все буде добре, — запевняє Юлія Михайлівна. — Вона вже починає робити спроби дихати самостійно, але її легені все ще потрібно підтримувати.

— Я можу до неї доторкнутися? — тихо питає Злата, знову переводячи погляд на дитину.

— Тільки обережно! — попереджає Юлія Михайлівна. — Ви побудьте поки з донькою, а я незабаром повернуся, — медсестра лагідно посміхнулася Златі й беззвучними кроками вийшла з палати.

— Привіт, Лізонько! — з материнською ніжністю шепоче Злата, схилившись над дитиною. — Маленька моя, я тут, я з тобою... Пробач мені! — вона легенько торкається до мініатюрних пальчиків дівчинки. Малятко дивилося на свою матір великими здивованими очима, в яких було стільки внутрішньої сили та спраги до життя! Від цього мужнього, проникливого погляду новонародженої дівчинки у Злати аж мурашки пробігли по шкірі. Дивлячись свою дочку, Злата думала про те, що ще зовсім трохи й вона могла втратити її! Це був складний "коктейль" емоцій – страх, почуття провини, сильний стрес через те, що все пішло не за планом.