Розділ 41. Розмова по душам

У житті говорять або занадто багато,

або занадто мало.  Точна доза відома лише драматургам.

Поль Валері

Вже понад тиждень, відколи Ярослава виписали з лікарні й сьогодні він вже вийшов на роботу. Намагаючись себе чимось зайняти, Злата сиділа на кухні й працювала за ноутбуком, щоб хоч трохи відволіктися. Пролунав дзвінок у двері. Злата піднялася з місця, стараючись йти якомога швидше.

— Привіт, Ніко! — Злата, впускає Вероніку. — Проходь!

— Привіт, Злат! — вітається Вероніка, переступаючи поріг квартири. — Як ти тут? Я звільнилася сьогодні раніше, от і вирішила до тебе заглянути, — каже вона, знімаючи своє взуття.

— Та все нормально. Потихеньку. — відповідає Злата. — Спасибі, що прийшла! — каже вона, щиро посміхаючись подрузі. Повісивши свою куртку, Вероніка подивилася на себе в дзеркало, яке висіло в передпокої. Вона поправила окуляри й злегка пригладила трохи розпатлане чорне волосся. Дівчата попрямували на кухню.

— Як Ярослав? — запитує Вероніка, сідаючи на кухонний диван, поки Злата ставила чайник. — Як він себе почуває?

— Нормально наче, Слава Богу, Правда, він ще ослаблений трохи, йому краще було б ще відлежатися пару днів вдома, але він відмовився! Каже, що дуже багато роботи накопичилося, що його чекають великі справи! — сміється Злата. — Він узяв свій тубус з кресленнями й пішов на роботу. Але часто телефонує мені, додому на обід заїжджав ...

— Зрозуміло, — монотонно промовляє Вероніка, дивлячись в одну точку. — Добре, що його виписали вже.

— Нік, у тебе все добре? — запитує Злата, помітивши, що Вероніка була дещо сумною і задумливою. — Ти якась не така ... — відсунувши ноутбук, вона ставить перед Нікою чашку гарячого чаю і тарілочку з відрізаним шматком шоколадного тортика. Наливши собі в склянку йогурт, Злата сідає навпроти Вероніки та зосереджено дивиться їй в очі. — Це часом не з Ігорем пов'язано?

— Як ти здогадалась? — в очах Вероніки відбивається здивування. — Це так помітно?

— Я все ж таки психолог!  До того ж ми друзі. Я вас добре знаю і деякі речі помічаю. Ти можеш поділитися зі мною. Якщо хочеш, звичайно ... Що тебе так бентежить?

— Злат, я вже сама нічого не розумію — Вероніка тримає обома руками теплу чашку. — Наші з ним стосунки — це щось таке ніжне, крихке ... І ось - ось випурхне з рук! — для виразності своїх слів, вона поставила чашку на стіл і  склала долоні, немов тримала в руках птаху, яка в будь-який момент може вирватися і полетіти. — І чим далі, тим більше я сумніваюся, що в наших з Ігорем є спільне майбутнє.

— Чому?

— Ми з ним дуже різні, і він відчуває це! У мене складається таке відчуття, що йому некомфортно в цих відносинах. Він віддаляється від мене, часто говорить що я занадто багато часу проводжу на роботі, — розповідає з нотками суму Вероніка. — А я хочу, щоб ми були разом!

— Нік, ти дуже гарна, розумна, освічена дівчина, яка з великим успіхом робить кар'єру, — намагається пояснити Злата. — Ти незалежна і самодостатня! Ігор – простий хлопець, який працює на СТО. І судячи з його темпераменту, він цілком може вважати, що не гідний тебе ... Не твого рівня. Розумієш?І тому, як ти кажеш, Ігор відчуває себе "некомфортно".

— Якщо чесно, то я теж про це думала! — Вероніка хмуриться і різко замовкає. Роблячи маленький ковток чаю, вона повертає голову до вікна і занурюється у власні думки, немов веде внутрішній монолог. Дивлячись на замислений і трохи спантеличений вигляд подруги, Злата повільно піднімається зі свого місця і сідає поруч з Веронікою.

— А ти просто показуй йому, як він багато значить для тебе, як потрібен тобі ... — злегка нахиляючи голову, Злата уважно вдивляється в її обличчя. — Питай про все, радься, проси його про допомогу. Чоловіки люблять не слабких жінок, а тих, які вміють ЗДАВАТИСЯ слабкими. Поєднуй в собі непоєднуване! У вас все буде добре. Я впевнена в цьому! — в знак підтримки, вона кладе свою руку подрузі на плече. Вероніка знову перевела погляд на Злату і мимоволі посміхнулася. Поглянувши в очі Злати, які немов весняні сонячні промінчики дарували ніжне тепло, вона зазнала неймовірного полегшення! Це так чудово, коли є людина, після розмови з яким на душі так затишно, і на світ дивишся зовсім по іншому.

— Злат, дякую тобі! — не стримуючись, Вероніка з вдячністю обіймає Злату. — Просто дякую!

— Та власне, нема за що, — розчулена невластивою сентиментальністю Вероніки, Злата посміхається і легенько погладжує її по спині.

— Ого, як у тебе серце шалено б'ється! — Вероніка нарешті відпускає Злату і стурбовано дивиться їй в обличчя. — Ти точно добре себе почуваєш? І взагалі, я помітила, що ти останнім часом дуже знервована ...

— Та мені до лікаря знову йти треба через пару днів, — губи Злати починають нервово тремтіти. — Щось я хвилююся дуже.

— Хвилюєшся? — нічого не розуміючи, Ніка тривожно дивиться на Злату. — Чому? Щось не так?

— Нік... — Злата важко видихає і дивиться на Вероніку довгим, пронизливим наскрізь поглядом. — Ти ж нічого не знаєш...

— Що? Чого я не знаю? — Вероніка  напружилась — З дитиною щось? Говори!

— Все дуже серйозно, — насилу говорить Злата. — У мене проблеми зі здоров'ям. З каріотипом. Мені взагалі не можна народжувати! Лікарі турбуються сильно, кажуть, що для мене це велике навантаження, я можу не витримати. Тому через пару днів вони будуть вирішувати, як діяти далі. Можливо кесарів доведеться робити вже зовсім скоро. Я дуже хвилююся за дитину...