Розділ 40. Почуття сильніші

Любов — мудрий винахід природи:

той, хто любить з легкістю робить те, що робить

Вільгельм Швебель.

Настав ясний березневий ранок. Не перестаючи нагадувати про прихід весни, ласкаві сонячні промінчики вперто пробивалися крізь вікно ‒ нагадували, що тепло вже зовсім скоро.

Коли медсестра вийшла з палати, Ярослав потягнувся рукою до телефона, який лежав на тумбочці. Як тільки він ввімкнув його ‒ посипалися повідомлення, а рингтон просигналізував про вхідний дзвінок. Примружившись, Ярослав глянув на екран.

— Так, Віро Петрівно! — озвався він слабким голосом і знову заплющив очі.

— Нарешті! Додзвонилася тобі! Як твоє самопочуття? — Ярослав почув в трубку її стривожений тон. — Ми дуже хвилюємося за тебе.

— Мені вже краще. Медсестра щойно заходила. Не варто турбуватися за мене, — запевняє Ярослав, повільно вимовляючи слова. — Скажіть, як там Злата? Вона прокинулася вже? Я можу з нею поговорити?

— Віро Петрівно, чому Ви мовчите? — тривога Ярослава наростала. — Що з нею?! — він розплющує очі й злегка підіймає голову.

— Ярославе... — нарешті озвалася Віра Петрівна напруженим голосом. — Я з цього приводу теж телефоную тобі ... Злата поїхала хвилин сорок тому, — вимовила вона на одному диханні. — До тебе!

— Що??? — Ярослав відчував, як всередині стигла кров. — Як поїхала?! Навіщо Ви її відпустили ?! Та ще й саму!

— Ярославе, послухай мене! — Віра Петрівна намагалася говорити якомога стриманіше. — Я не відпускала її! Але Злата хіба послухає? Вона вийшла з дому, коли я вже на роботу збиралася. Вона дуже хвилюється за тебе, місця не знаходить, а їй категорично не можна нервуватися! Може, дійсно їй буде спокійніше, якщо вона буде поруч з тобою і бачити тебе?

— Так, гаразд... — Ярослав взяти себе в руки. — Їй все одно скоро до лікаря треба. Вона повинна бути в Києві, — ледь чутно вимовив він, ніби сам до себе. Перекинувшись ще кількома словами з Вірою Петрівною, він відключається і набирає номер Антона.

— Привіт, друже! — привітався він з другом, коли той відповів вже через кілька гудків. — Та я нормально. Жити буду, — Ярослав швидко відповів на питання Антона і перейшов до суті. — Я тобі ось навіщо телефоную ... Ти зайнятий зараз? Чи зможеш поїхати на автостанцію і зустріти Злату? Віра Петрівна зателефонувала і сказала, що Злата зірвалася й поїхала до Києва. Вона десь через годину вже повинна бути в місті... Чудово! Спасибі тобі! Ти справжній друг! Тільки, будь ласка, вези її відразу додому! — наполегливо просив він. — Давай, бувай. Зателефонуєш потім мені. Дякую тобі ще раз ...

"Злато, рідна моя... Що ж ти робиш?" — прошепотів Ярослав, намагаючись додзвонитися Златі. Але вона не відповідала на дзвінок.

*****

Вийшовши зі своєї машини, Антон відразу бачить як з маршрутки разом з іншими пасажирами, обережно ступаючи, вийшла невисока дівчина в бежевій куртці з хутряним капюшоном та білій шапці, з ‒ під якої витонченими хвилями на плечі спадало довге каштанове волосся.

"Фух! Встиг!" — полегшено видихнув Антон.

— Злато! — покликав він дівчину і швидким кроком покрокував їй назустріч. Почувши своє ім'я, Злата обернулася.

— Антоне?! — вона кинула на нього здивований і трохи розгублений погляд. — Що ти тут робиш? Я не говорила, що приїду ...

— Привіт! — Антон поцілував Злату в щічку і взяв сумку з її рук. — Твоя мати Ярославу зателефонувала... Ти зовсім здуріла, дорогенька ти наша? — вибухнув він, не стримавши себе. — Ти що витворяєш ?! Хіба так можна? Ярослав там ледве не божеволіє! Тому він і попросив мене тебе зустріти.

— Пф ... Не варто напружуватися і їхати по мене! — роздратовано пирхнула Злата у відповідь на його гнівний тон. — Я прекрасно дісталася б на таксі!

— Слава Богу! У тебе ще вистачає розуму не користуватися у твоєму стані міським транспортом підчас епідемії! Значить ще не всі мізки втратила! Хоча, приїхати автобусом до Києва тебе не зупинило, — прямувавши до машини, Антон не припиняв вичитувати її, як маленьку дитину. — Ти розумієш, що ти робиш? У місті грип сильний ходить! Ти взагалі пам'ятаєш, що ти вагітна?! Тобі берегтися треба! — не вгамовувався він. — З Ярославом все нормально буде! І дівчата завжди поруч. Що ж тобі не сидиться ‒ то ?!

— Ти дійсно думаєш, що я зможу спокійно сидіти, знаючи, що моя кохана людина хвора і знаходиться в лікарні? — Злата наполегливо, з усією рішучістю і твердістю подивилася Антону в очі. — Вибач, але це сильніше мене! І взагалі... Може, вже досить на мене кричати! Я роблю те, що повинна робити!

"Ех, Злато, Злато..." — Антон лише скрушно похитав головою. Він допоміг Златі сісти в машину і дбайливо пристібнув її ременем безпеки.

— Я тебе зараз додому відвезу, — мовив він, сівши на водійське сидіння.

— Ні! — запротестувала Злата. — Відвези мене до Ярослава! Мені потрібно до нього! — вона не відводить від нього вимогливого погляду.

— Злат, тобі краще... — почав Антон.

— Або ми їдемо до нього в лікарню або я виходжу з машини і їду на таксі! — Злата різко перебила його. Для переконливості своїх слів вона рішуче береться за ручку дверцят автомобіля.