Розділ 39. Ефект поляризації

Ставлення до дітей - безпомилкова міра

духовної гідності людини

Янка Бриль

Закінчивши свої домашні справи, Віра Петрівна увійшла до вітальні, де Злата любила проводити майже цілі вечори біля каміна ‒ почитати якусь цікаву книгу в м'якому зручному кріслі, посидіти за ноутбуком, який вона привезла з собою або, дивлячись на яскравий вогник в каміні, помріяти наодинці. Тому Віра Петрівна не сумнівалася, що застане свою доньку саме тут.

— Злат! Що? Що таке? — злякалася Віра Петрівна, доньку, яка стояла біля дивана, немов нерухома кам'яна статуя. Єдиним рухом була важка сльоза, що котилася по її щоці. Телефон, який Злата тримала в руках, здавалося, ось ‒ ось випаде з її рук. Віра Петрівна швидким кроком підійшла до неї. Взявши Злату за руку, вона уважно вдивляється в її бліде обличчя.

— Мам... Я ... Ярослав ... — затиналася Злата, насилу вимовляючи слова. — Я Кірі щойно телефонувала... Його в лікарню забрали. У нього запалення легенів!

— О Боже! Цього тільки не вистачало! — жахнулася Віра Петрівна. — Таак... Тихо ‒ тихо! — занепокоїлася вона, побачивши, що губи Злати нервово тремтіли, а з очей знову готові политись рікою сльози. — Дихай глибше, Злато! Подумай про дитину! Їй погано буде, якщо ти хвилюватимешся!

— Це дуже небезпечно, мам? — схлипувала Злата, ніяк не заспокоюючись. — Я хочу поїхати. Мені потрібно до нього!

— Небезпечно що? Пневмонія? Це залежить від тяжкості захворювання, — пояснювала Віра Петрівна. — Якщо допомога надана вчасно й людина добре відгукується на лікування, то вона швидко одужує. Тобі нікуди не треба їхати. Я завтра сама зателефоную Кірі й про все дізнаюся детальніше. Я все ж таки лікар! Якщо батько сьогодні не виїхав би у відрядження, я з'їздила б до Ярослава в лікарню. Але я одну тебе не залишу! Навіть з Сонею! — категорично заявила Віра Петрівна. — Вона тільки й рада, коли нас з батьком вдома немає! Тоді робить те, що їй заманеться! Ні. Такого задоволення я їй не дам! Він не один, Слава Богу! Про нього є кому подбати. Ваші друзі поруч.

— Мені потрібно завтра виїхати! — вперто повторила Злата, не стримуючи потік гарячих сліз. — Я не можу тут просто так залишатися, знаючи, що йому погано!

— Злато! — в розпачі вигукнула Віра Петрівна. — Не змушуй мене кричати на тебе! Ти заспокоїшся, врешті решт ? Хочеш, щоб й тобі погано стало? Може, краще піднімешся до себе? — її голос став більш м'яким і тихим. — Відпочинеш трохи ...

— Ні, — Злата заперечливо похитала головою. — Я тут хочу.

— Добре, — примирливо кивнула Віра Петрівна. — Тільки не стій! Приляж на диван! У тебе ж спина болить, — вона помітила, що Злата майже весь час тримається рукою за спину.

— Ось так... Розумничка. Все буде добре, — примовляла Віра Петрівна, допомагаючи Златі лягти на диван. — Я зараз за валеріаною сходжу. І за тонометром. Тобі потрібно тиск поміряти, — вона поправила Златі подушку та вкрила м'якою теплою ковдрою.

Віра Петрівна повернулася до вітальні вже через хвилину. Присівши на краєчок дивана, вона взяла руку Злати й почала намотувати манжет тонометра. Сховавшись носиком в подушку, Злата не вимовила жодного слова, ніби останні сили покинули її. Лише коли Віра Петрівна поміряла їй тиск та подала заспокійливе, Злата з байдужим виглядом підняла голову. Випивши заспокійливе, вона знову опустилася на подушку й втомлено заплющила очі. Віра Петрівна з тугою подивилась на Злату, яка зараз здавалася підозріло спокійною з урахуванням того, що всього пару хвилин назад гіркі сльози безперестанку лилися з її очей. Через деякий час Злата нарешті заснула. Тривожно вдивляючись в сонне обличчя доньки, Віра Петрівна все ще сиділа поруч на дивані, продовжуючи легенько погладжувати її руку. Вона не на жарт занепокоїлася за Злату, боячись, щоб з нею нічого не сталося. І за Ярослава теж. Адже вона любить його, як свого власного сина та відчуває, що зараз її материнське серце просто розірветься на дрібні шматочки, завдаючи нестерпного пекельного болю. А тут ще Соня досі не повернулася зі шкільної дискотеки, хоча вже давно повинна бути вдома.

"Напевно мені теж зараз валеріанка не завадила б. Так що ж таке?!" — ще сильніше захвилювалася Віра Петрівна, коли чергова спроба додзвонитися Соні не увінчалася успіхом. У цей момент вона несподівано почула, як у коридорі голосно грюкнули вхідні двері.

"Нарешті! З'явилася!" — Віра Петрівна полегшено видихнула. Переконавшись, що Злата не прокинулася, вона безшумними кроками вийшла з кімнати.

— Ну що ти шумиш?! — шикнула Віра Петрівна, кидаючи незадоволений, повний обурення погляд на Соню, яка нахилившись, розстібала своє взуття. — Тихіше не можна? Злата у вітальні спить. Розбудиш її! Вона й так перенервувалася дуже. Ледве заснула!

— Перенервувалася? — знявши взуття, Соня різко підняла на матір неспокійний погляд. — Чому? Сталося щось? — запитала вона, вона намагаючись говорити пошепки.

— Ярослав до лікарні з пневмонією потрапив, — доповідає Віра Петрівна, важко зітхаючи. — Я Кірі пробувала телефонувати, хотіла у неї дізнатися, як йдуть справи. Я припускаю, що вона не все сказала Златі, щоб сильно її не хвилювати. Злата дуже нервується. Тиск у неї через це підскочив.

— Ого ... — ледь чутно промовила у відповідь Соня. — Це фігово.

— А ти де була до цього часу? — Віра Петрівна не зводила з Соні суворого погляду. — Я й так собі місця вже не знаходила! Чому я додзвонитися тобі не могла?!