Розділ 32. Підліток у домі

Дитина, з якою найважче впоратися,

саме та, якою згодом найбільше пишаємося.

Міньон Маклафлін.

Настав сірий січневий ранок. За вікном йшов сніг, створюючи чарівну картину. Небо затягнулося хмарами, чарівні сніжинки, немов ангели, спускалися на землю, щедро вкриваючи землю. Вони радували душу і на серці ставало вже не так сумно. Злата прокинулася, як завжди, рано. Доки Ярослав та Соня ще спали, вона вже готувала для них сніданок. Адже це так приємно ‒ готувати для рідних людей.

— Доброго ранку, сестричко, моя рання пташко! — все ще сонним голосом, але в прекрасному настрої, привіталася Сонька, увійшовши на кухню. Вона підійшла до Злати й в знак вітання чмокнула її в щічку.

— Доброго ранку! — стримано відповіла Злата, навіть не глянувши в бік Соні. — Їсти будеш зараз?

— Я думала, що після вчорашнього ти мене позбавиш сніданку! — хіхікнула Сонька, сідаючи на стілець.

— Як же мені раніше ця ідея в голову не прийшла? — підіграє Злата веселому настрою Соні. — Шкода, не додумалася.

— Злат, ну правда, не сердься! Я ж бачу, що ти засмучена. Якщо ти через це так... — Соня вказала пальцем на свої подряпини. — Не бери в голову! Це дрібниці! — відмахнулася вона. — Нічого страшного! Хочеш я зроблю щось? Виперу речі, наприклад?

— О ні! Це ж треба кинути речі в пральну машину та натиснути аж цілих ТРИ кнопочки! — з награною серйозністю відповіла Злата. — Це занадто жорстоке покарання для тебе. Я не можу піддавати тебе такий "тортурам"! — легка усмішка з'явилася на її обличчі. Вона поставила перед Сонею тарілку з маленькими апетитними панкейками.

— Ти хіба не будеш зі мною снідати? — запитує Сонька. — Тобі треба їсти!

— Та я поїла трохи, поки готувала. Я краще соку поп'ю, — Злата наливає в склянку свіжовижатий апельсиновий сік і сідає навпроти Соні.

— Доброго ранку, дівчата! — на порозі кухні з’явився Ярослав. — Ви вже не спите? — він нахиляється до Злати. Поклавши свої долоні їй на плечі, він ніжно цілує її в маківку.

— Овва! — присвиснула Сонька, побачивши синці на обличчі Ярослава. — Я вчора щось пропустила? Що з обличчям?

— Я можу запитати у тебе теж саме! — посміхнувся Ярослав, глянувши на її подряпане лице. — Звідки у тебе подряпини? — він ставить їй зустрічне запитання. — Що сталося?

— Те що й в тебе! — вигукнула Злата, відповідаючи за Соню. — Ви у мене такі "гарні"! Прям замилуєшся! — саркастично вимовила вона й склала руки на грудях, демонстративно розглядаючи їх обох

— ШО, в натурі?! Ось це по ‒ нашому! Дай п'ять, друже! — в знак схвалення Соня простягнула Ярославу свою долоню. Дивлячись на це, Злата лише закотила очі й скрушно похитала головою.

— Ось так, малюче! — вона злегка погладжує пальцями свій животик. — І це твої тато й тітка!

— Які, між іншим, дуже тебе люблять! — вставляє Сонька. Вона без роздумів підійшла до Злати й чмокнула її в живіт

— Чи не занадто багато поцілунків сьогодні з самого ранку? — сміється Злата. — Ви мене так балуєте!

— Нічого. Це можна. Навіть потрібно! — посміхається у відповідь Сонька. — І я цілувала не тебе, а дитину. Гаразд. Піду, посплю ще трохи, — мовить вона, трохи відкусивши на ходу панкейк. — Потім я йду. Ми з хлопцями домовилися разом пограти. Кирюха вже телефонував, розбудив мене зрання. Паразит!

— Кирюха?! — дивується Злата. — А як же Влад? — вона усміхнулась одним куточком губ.

— Пфф ... — пхикнула Соня, знизавши одним плечем. — Нехай він зі своїми фанатичками тусується! — злісно процідила вона, прямуючи до дверей.

— Ще ось ... — Соня різко зупинилася на порозі кухні. — Після репетиції ми з хлопцями в кафе посидимо, тому повернуся не так скоро, — попередила вона діловим тоном.

— Соню, стій! — Злата намагається її зупинити, щоб дещо сказати, але Соня вже встигла піти ‒ лише чувся її тихий віддалений спів у коридорі.

— От Сонька! — Злата стукнула себе долонею по коліну. — Ти це бачив?! — вона обернулася до Ярослава. — Поставила перед фактом та пішла преспокійненько спати! Бач, яка доросла! "Підліток в домі" називається!

— У тебе чудова сестричка! — підмічає Ярослав. — Дуже класна!

— Так. Я її дуже люблю, хоча вона іноді буває просто нестерпною. Непокірна індивідуалістка!

— Ти як себе почуваєш? — запитує Ярослав, ніжно погладжуючи її по руці.

— Нормально, — тихо відповіла Злата, поклавши голову Ярославу на плече. — Скажи, що все буде добре! — вона знову підняла погляд й подивилася на Ярослава такими очима, ніби від нього залежала доля всієї планети.

— Все буде добре, — прошепотів Ярослав, зариваючись носом в її розкішне волосся.

— Я піду й теж полежу ще трішки, — Злата відпускає його руку. — А потім буду в лікарню збиратися. А ти поснідай, добре?

— Так, звичайно. Йди, сонечко! — киває Ярослав. — Давай я відпрошуся з роботи та поїду з тобою.

— Та ні, не треба сьогодні. Ти ж не будеш щоразу відпрошуватися. Я не знаю, скільки я пробуду там. Я таксі викличу, а ти спокійно їдь на роботу. Сама впораюся. Потім зателефоную тобі.