Розділ 29. Жирна крапка

Так важко знайти потрібні слова, щоб утримати тебе.

Напевно це через те, що я розумію безглуздість цих спроб.

Ельчин Сафарлі

Злата вийшла з під'їзду, вирішивши трохи прогулятися неподалік і заодно дочекатися Ярослава, який повинен скоро повернутися з роботи. Озирнувшись по сторонах, дівчина неспішно покрокувала в бік парку.

— Злато, постривай! — почула вона позаду віддалений голос Діми. Зупинившись, Злата обернулася до нього.

— Дімо, що ти тут робиш? Ти мене переслідуєш чи що? — глибоко вдихнувши, Злата ледь стримувалася, щоб не нагрубити йому. Коли він підійшов до неї, вона відчула, що ще трохи й вона його просто зненавидить.

— Чому ти така зла? — питає Діма, почувши її непривітний сердитий тон. — Я просто поговорити з тобою хочу!

— Так, я зла! — сердито вигукнула Злата, не приховуючи своїх емоцій. — А як ти думав? Що я відразу кинуся у твої обійми? Ти тільки недавно повернувся до Києва, а вже дістав мене своїми дзвінками й повідомленнями! Тепер ще й прийшов до мене! Прошу тебе, не роби мені нерви! Мені здається, що ми вже про все поговорили. Нового я тобі нічого не скажу. Що тобі ще від мене треба?

— Злат, я не знаю, як це тобі сказати ... — Діма намагається всіляко зібратися з думками, щоб висловити все те, що він відчуває. — Розумієш, я за ці два роки багато усвідомив. Знаєш, у мене після тебе була дівчина, потім ще одна. Це все не те! — з сумом і якимсь розчаруванням розповідає він. — Я зрозумів, як мені тебе не вистачало весь цей час. Ти зовсім не схожа на тих типових дівчат. Ти зовсім інша! Ти щира, справжня. Ти диво! Навіть зараз твої емоції непідробні, бо саме так ти відчуваєш. І я прекрасно розумію це. Все це дуже важко пояснити, але мене нестримно тягне до тебе!

— Дімо, мені дуже приємно чути це від тебе, — промовила Злата, трохи пом'якшивши свій тон. Вона зовсім не очікувала від нього таких відвертих слів. Адже через свій темперамент Діма завжди був "бідним" на прояви якихось зовнішніх емоцій і дуже рідко висловлював свої почуття, тому, що просто не вмів цього робити. Злата прекрасно знала це. — Твої слова нічого не змінюють! Ти сам це чудово розумієш! — її голос ставав спокійнішим і доброзичливим. — Залишмо все у минулому, не будемо руйнувати все хороше, що між нами було. Тепер у кожного своє життя. Нас з тобою більше нічого не пов'язує. Ти маєш рацію, ми все ж таки не договорили, — раптом згадала вона. — Раз ти вже тут, зможеш почекати мене лише пару хвилин? Я тільки додому зайду і зараз же повернуся!

— Так, звісно! — Діма згідно кивнув у відповідь. На його обличчі відбилося легке здивування. Чекаючи на Злату, він весь час бився в здогадках. На його подив вона навіть попросила його почекати! Що вона хоче йому сказати?! Злата дійсно, спустилася досить таки швидко, не примушуючи себе довго чекати.

— Ось. Тримай! Я повинна повернути тобі це... Вона мені більше не потрібна, — Злата простягає до нього руку. Діма бачить в її маленькій тендітній долоньці блискучу золоту каблучку з камінцем, яку він подарував Златі, коли робив їй пропозицію. — У всякому разі, спасибі тобі за все! Хай там як, я ні про що не шкодую.

— Злаат... — тільки й зміг вимовити Діма, коли вона рішуче взяла його руку. Переклавши каблучку в його долоню, Злата зробила крок назад. — Не треба... — в його голосі було стільки відчаю і благання! Такого повороту він зовсім не очікував. Діма відчуває, як у нього все надривається всередині. Цим жестом, який він розцінив, як прощальний, Злата зараз в їхній історії поставила жирну крапку. Остаточно і безповоротно. Він опускає погляд і дивиться вліво, немов його відволікли власні думки, які раптово нахлинули.

— А тепер іди! Будь ласка! — наполягає Злата, повертаючи його в реальність. — Ярослав зараз прийде. Не потрібно, щоб він тебе тут бачив.

— Значить його Ярославом звуть... — пробурмотів Діма пониклим голосом. Він розвертається і з усією силою кидає каблучку в сніг та з пригніченим виглядом мовчки йде геть.

"Чому мені так сумно?" — зітхає Злата, дивлячись услід Дімі, якого їй стало щиро шкода.

— Привіт, сонечко! — Ярослав підійшов до Злати ззаду, взявши її у свої обійми, які дарували їй почуття захищеності й впевненості в собі. — З ким це ти щойно розмовляла? — поцікавився він.

— Ой, привіт! — Злата повернулася до Ярослава обличчям і піднялася навшпиньки, щоб поцілувати його. — Та це знайомий просто, — відповіла вона, намагаючись бути, як можна переконливіше. Злата мимоволі відвела свій погляд, не наважуючись дивитися Ярославу в обличчя.

— Я здалеку міг щось неправильно зрозуміти, але все ж "вловив" вираз його обличчя. Судячи з жестів, це не просто знайомий. Хто. Це. Був? — недовірливо запитує Ярослав, підкреслюючи кожне слово. Він пальцем підняв її підборіддя, примушуючи дивитися йому в очі.

— Це був... мій колишній хлопець, — насилу вимовила Злата після невеликої паузи, розуміючи, що Ярослав просто так не відчепиться. — Зауваж, ключове слово "КОЛИШНІЙ"! — поспішила підкреслити вона, передбачивши його реакцію.

— Що??? — Ярослав відчуває, як від почутого у нього все напружилося всередині. — Що йому треба від тебе?!

— Та нічого особливого. Заспокойся! Я просто дещо йому повернула. От і все! — запевняє Злата, помітивши, як градус емоцій Ярослава підвищується до небезпечної позначки. В цей момент вона мимоволі глянула в той бік, куди відлетіла кинута Дімою каблучка.