Розділ 26. Зустріч з минулим

Стільки всього є, про що треба подумати. Навіщо забивати собі голову тим, чого вже не повернеш, - треба думати про те, що ще можна змінити

Маргарет Мітчелл

Був вихідний день. Злата з Кірою вже кілька годин ходили по магазинах ‒ до Нового року залишився лише тиждень, у зв'язку з цим з'явилося багато приємних святкових клопотів.

— Ой! — спохватилася Кіра, коли вони вже вийшли з торгового центру. — Я дещо забула купити! Златко, ти почекай мене тут, не йди нікуди! Добре? Я он туди ще збігаю, — вона вказала в сторону магазину, який розташований неподалік. — Я зараз повернусь!

— Кір! Я дуже прошу, постарайся швидше! — благально просить Злата. — Я втомилася. Не можу більше.

— Так ‒ так, звичайно! — Кіра енергійно закивала головою. — Я миттю!

Насолоджуючись зимовим пейзажем, Злата на повні груди вдихала свіже, морозне повітря. День був прекрасний! Сніг укутав землю пухнастою ковдрою. Гілки дерев вкрилися тонкою скоринкою льоду, від цього вони здавалися кришталевими. Зимове, грудневе небо було ясне: світило сонечко, чисті прозорі кристали снігу іскрилися і переливалися від його негріючих, але яскравих сліпучих променів, створюючи таки чином чарівну різдвяну атмосферу.

Чекаючи подругу, Злата маленькими кроками походжала по засніженій алеї. Звук скрипучого снігу під ногами наводив на певні думки, ніби природа сама починала розмовляти з нами.

— Златославо?! Це ти??? — Злата несподівано почула позаду себе знайомий чоловічий голос, який змусив її здригнутися. Тільки одна людина завжди називала її повним ім'ям! Вона обернулася, немов в сповільненій зйомці.

— Дімо?! — Злата підняла брови. Зустріти колишнього хлопця, якого вона не бачила вже два роки, було для неї повною несподіванкою.

— Яка зустріч! — вигукує Діма, підійшовши ближче до неї. — Радий тебе бачити!

— Вибач, не можу сказати, що взаємно, — пробурмотіла у відповідь Злата. — Яким вітром? Ти ж начебто з міста поїхав.

— Поїхав. Тепер знову повернувся! А ти, дивлюся, даремно часу не гаяла. Треба ж! — Діма не приховував свого подиву, помітивши її кругленький животик, — Тобі личить. Погарнішала як! — із захопленням сказав він. Діма говорив правду. Йому дійсно було важко відвести погляд від Злати: невеликий морозець розрум'янив їй щічки, її очі гарячого шоколаду стали ще більш яскравими й виразними, а довге каштанове волосся красивим хвилями спадало їй на плечі й поблискувало міддю від світла сонячних променів. Злата світилася зсередини, і цей її внутрішній стан відбивався на зовнішності. Краса вагітної жінки в її натхненності, в радісному очікуванні нового життя, яке змінює вираз обличчя, робить майбутню маму ще більш жіночною і ніжною. Діма пильно дивився на Злату. Закусивши губу, він навіть десь глибоко в душі щиро шкодував про те, що вона вже не його. Побачивши її знову, Діма усвідомив, що вона ‒ краще, що було в його житті. І це той самий випадок, коли люди починають цінувати те, що втрачають.

— І хто цей щасливчик, Златославо? — запитує він, злегка перекосивши рот в посмішці.

— Яка тобі різниця? Моє життя тебе не стосується. Не треба на мене дивитися, ніби я тебе зрадила! — Злата трохи підвищила тон, а її очі спалахнули грізними іскорками. — І не називай мене більше Златославою! Мені це не подобається і ніколи не подобалося! Чуєш? НІКОЛИ! Я ‒ Злата. Так навіть в паспорті написано!

— Ух, яка ти «колюча»! — він дивився на Злату з пустотливою, трохи нахабнуватою посмішкою. — Мені це навіть подобається! Мене це заводить, — і як ні в чому не бувало, граючись її волоссям, він починає намотувати на свій палець її розкішний локон. — Ти, як троянда ‒ така прекрасна, але з шипами.

— Руку прибрав від мене! — процідила крізь зуби Злата. — Чи не занадто багато собі дозволяєш? Залиш моє волосся в спокої!

— Пардон! — Діма тут відпустив руку і виставив вперед свої долоні. — А раніше ти мене кохала... — в його голосі почулося розчарування і досада. — Невже ти так швидко забула все, що було між нами ?!

— Ага, забудеш тут... — буркнула у відповідь Злата. — Я вже сумніваюся, що колись дійсно тебе кохала! Я от дивлюся зараз на тебе і ще більше усвідомлюю те, що я раніше зовсім нічого не знала про кохання. Не таке воно. Розумієш? Не таке ... — тихо промовила вона і знову уважно глянула в його сірі очі, ще раз переконавшись в тому, що зовсім нічого не відчуває до Діми. Перед нею стояла зовсім чужа людина. Усередині відчувалася одна порожнеча, залишився лише осад неприємних спогадів.

— Златослав... Злато, — за звичкою почав Діма, але тут же швидко виправився. В його голосі почулися ніжні нотки упереміш з щирим каяттям. — Я багато думав про нас і дуже шкодую про те, що ми розійшлися. Я розумію, що зробив дурну помилку, і тепер хочу тебе повернути. Заради цього я знову в Києві. Я хочу, щоб все було, як раніше!

— Що?! — у Злати очі розширилися від подиву. Вона не могла повірити своїм вухам. — Для цього тобі знадобилося ДВА роки? Та вже не буде, як раніше! Невже ти не розумієш цього? Я чекаю дитину від іншого чоловіка! Я щаслива без тебе! Ти сам кинув мене перед нашим весіллям! Та ще й образив! Забув? І через два роки ти знову з'являєшся, ніби нічого не сталося і говориш мені, що хочеш все повернути? Чесно, я не розумію тебе ...

— Послухай мене, будь ласка! — благальним тоном говорить Діма, боячись, що Злата зараз розвернеться і піде. — Я розумію, що сильно винен перед тобою! Я просто злякався тоді. Розгубився! Повір, весь цей час я дуже сумував за тобою. Ти тоді так легко відпустила мене, навіть не намагалася втримати!