Розділ 21. Мати й доросла донька (Висока гамма почуттів)

З усіх прав жінки — найвеличніше бути матір’ю

Лін Ютан

Злата з Ярославом повільно крокували по осінньому парку. Було прохолодно. Зима відчувається близько ‒ близько, до першого снігопаду залишається зовсім недовго. Хмари низько висіли над містом суцільним сірим полотном. Світ навколо ставав схожим на чорно ‒ білу фотографію. Вітер з шумом зриває останнє листя і кидає під ноги. Здавалося, що сама природа сумувала. Хоча погода була незадовільна, це не заважало Златі насолоджуватися прогулянкою з коханою людиною. Вона ще міцніше стиснула руку Ярослава, відчуваючи як потік його тепла розливається по її венах. Дихається так легко! Повітря було чисте, немов кришталеве. Думки ставали геть іншими. Очікування – це ще один настрій пізньої осені. І воно зовсім сумне. І так сильно чекаєш чогось хорошого.

Злата підняла погляд на Ярослава і багатозначно посміхнулася йому.

— Ти не замерзла? — він доторкнувся гарячими губами до її скроні. — Ходімо додому вже?

— Давай ще трішки пройдемося, — просить Злата. — Я не хочу поки додому.

— Тільки недовго, гаразд? Вітер холодний піднімається. Не вистачало, щоб ти застудилася ще.

Після прогулянки Ярослав і Злата зручно розташувавшись на дивані, дивилися захоплюючий фільм. Через деякий час від перегляду перервав наполегливий дзвінок у двері. Злата і Ярослав переглянулися між собою.

— Ти когось чекаєш? — запитує Ярослав.

— Та ні, — відповіла Злата й стиснула плечима. — Навіть гадки не маю, хто це може бути. Вероніка і Ігор теж поїхали. Ти ж знаєш, їх немає в місті. Це явно хтось не з наших.

— Я піду, відчиню, — каже Ярослав, піднімаючись з місця. Злата в знак згоди кивнула.

— Віро Петрівно??? Доброго дня! — Ярослав навіть трохи розгубився від несподіванки, побачивши на порозі матір Злати. — Проходьте! — запрошує він, узявши сумки з її рук.

— Здрастуй, Ярославе! — Віра Петрівна кивнула в знак вітання і переступила через поріг квартири. Вони вже були знайомі. Віра Петрівна вперше побачила його, коли приїжджала до Злати перед її від'їздом до Японії. Ярослав справив на Віру Петрівну дуже гарне враження. Він відразу їй сподобався. Вона була повністю впевнена в Ярославі тому, що прекрасно знала, наскільки Злата була розважливою і ретельно підходила до вибору людей в своєму оточенні. Віра Петрівна розуміла, що її дочка не буде впускати когось в своє життя просто так. Особливо останнім часом. Вона помітила, як змінилася її Злата: вона стала більш відкритою, а її очі сяяли щасливим вогником. Ясний погляд дочки шалено радував її. Злата розцвіла, як прекрасна квітка, розпустивши свої пелюстки при ранковій зорі. Віра Петрівна просто не могла не полюбити Ярослава. Своєю чергою Ярослав теж з теплом поставився до Віри Петрівни, ще більше усвідомлюючи, як йому сильно не вистачає своїх батьків і при згадці про них його серце стискалося до болю, яка обпікала його, як пекельне полум'я. Але тепер Ярослав зауважив, що на цей раз Віра Петрівна дивилася на нього якось недовірливо та відчужено. Він відразу відчув як холод по спині пробіг.

— Ярославе, хто там? — почувся голос Злати, яка через секунду з'явилася в передпокої. — Мамо?! — вона здивовано підняла брови. Підійшовши ближче, Злата поцілувала свою матір й міцно обняла її.

— Златочко, — схвильовано промовила Віра Петрівна, не випускаючи Злату зі своїх материнських обіймів. — Здрастуй, рідна!

— Мамочко... Чому ти не попередила, що приїдеш? — запитала Злата, коли Віра Петрівна нарешті відпустила її. Хоча Злата глибоко в душі зраділа, але цей несподіваний приїзд матері насторожив її. Вона відчувала, що тут щось не так.

— Я вже не можу приїхати без попередження до своєї доньки?

— Та ні. Але мало що... — розгублено пробурмотіла Злата. — Мене могло й дома не бути. Якби знали, ми б зустріли тебе. Проходь, мам! — вона вказала в сторону кухні, потім кивнула Ярославу, даючи йому знак іти за ними. — Зараз будемо чай пити. Там ще торт залишився ...

— Мам, як там справи у вас? Як тато, Соня? — запитує Злата. Поставивши чайник, вона почала діставати чашки з буфету, розставляючи їх на стіл. — Все добре?

— Все нормально, — відповіла Віра Петрівна. — А ти як? Чому в тебе останнім часом часто телефон відключений? Діти мої, ви нічого не хочете мені сказати? Га? — вона почала нервово постукувати пальцями по столу. Чекаючи відповіді, Віра Петрівна переводила уважний погляд то на Злату, то на Ярослава.

— Мам, послухай мене! — намагається пояснити їй Злата. — Я була в лікарні й саме тому попросила Соню поки нічого не говорити вам, бо не хотіла, щоб ти хвилювалася за мене. До того ж мені потрібен був час. От і все.

— Ти не заперечуєш, якщо ми зі Златою поговоримо наодинці? — глибоко зітхнувши, Віра Петрівна звернулася до Ярослава.

— Так, звичайно, — Ярослав неохоче встає зі свого стільця і тривожно поглядає на Злату.

— Ні, Ярославе! — Злата підійшла до нього і зупинила, поклавши руку йому на плече. — Ти нікуди не підеш! — твердо сказала вона і обернулась до матері. — Він залишиться! Його це теж стосується, мамо! Ти ж про дитину хочеш поговорити? Я правильно зрозуміла?

— Гаразд, — знехотя погодилася Віра Петрівна, нервово перебираючи пальцями. — Може, так дійсно буде краще, — Послухайте, мене уважно. Прошу поставитися до цього серйозно і обдумано! — благальним тоном вимовила вона, не знаючи як почати цю непросту розмову. — Ви ж розумієте, що ви не можете залишити дитину?