Розділ 19. У хвилюючому очікувані

Очікування радості також є радість

Готхольд Лессінг

Заплітаючи своє довге волосся, Злата задумливо дивилася у вікно й спостерігала, як осінній грайливий вітерець нещадно зривав з дерев пожовкле листя та легенько кружляв у повітрі, розкидаючи їх по алеях. Вона глянула на небо, яке затягнулося сірими хмарами. Перші краплі дощу дзвінко вдарили по склу.

— Це що таке?! — почула вона позаду себе наостанок Ярослав. — Злато, що ти робиш?! Тобі ж не можна вставати! — важко зітхаючи, він несхвально похитав головою і швидким кроком підійшов до неї.

— Все нормально. Мені дозволили зовсім трішки, — заспокоює його Злата. — Я не можу лежати вже. Я хочу постояти трішки та пройти хоча б пару кроків.

— Златочко, не капризуй! Це ненадовго, потерпи! Заради дитини. А тепер марш в ліжко! — суворо наказує Ярослав. Він обережно бере Злату на руки та несе її до ліжка.

— Ярославе! — Злата тихенько сміється. — Постав мене! Будь ласка, — вона відпустила своє м'яке волосся, яке так й не встигла заплести до кінця. Локони розкішним шовком спали їй на плечі. Не звертаючи уваги на прохання Злати, Ярослав акуратно поклав її в ліжко та сів поруч.

— Ти як? Виспалася? — запитує він, взявши у свої її руки.

— Я добре спала. Міцно. Але все одно хилить на сон, — відповіла Злата. — Гаразд я вже, а у тебе чому вигляд такий втомлений? — примруживши очі, вона уважно подивилася йому в обличчя. — Не виспався?

— Та так... — відмахується Ярослав. — Просто у мене була творча ніч.

— Малював?

— Угу.

— Нормальні люди сплять ночами, — захихотіла Злата.

— Ну до цієї категорії людей я не належу. Хіба я нормальний? — Ярослав посміхнувся, а в його голосі почулися нотки самоіронії.

— Ти дивовижний! — прошепотіла Злата йому прямо в губи. Дивлячись в його красиві бездонні очі, вона провела пальчиками по його чорній чуприні.

— Златочко... Кохана моя, — він не втримався та обняв Злату так міцно й душевно, що їй стало важко дихати. Вона відчуває, як сильно він тремтить.

— Ярославе, ти чого?! Ти мене лякаєш! З тобою все добре? — звільнившись від міцних обіймів Ярослава, Злата доторкнулася обома долонями його щік. Вона трохи розгубилася від його раптового емоційного сплеску. У неї серце стискається до болю, дивлячись як він сильно нервується через неї.

— Не хвилюйся! Зі мною все в порядку, — поспішив він запевнити її. — Просто це все трішки вибило мене з колії. Емоції зашкалюють. Все добре, сонечко! Правда. До речі, я заходив до тебе додому...

— До НАС додому, — виправила Злата, не давши йому договорити. Вона опустила голову, але при цьому не переставала дивитися йому прямо в очі, злегка посміхаючись одним куточком губ.

— Що? Ти хочеш, щоб я переїхав до тебе? — Ярослав був трохи приголомшений почутим. Злата читала його думки. Вона відчуває його! Він і сам хотів обговорити з нею подальші дії, але Злата випередила його. Попри те що ця розмова так чи інакше мала відбутися, але все ж таки це було несподівано.

— Питаєш ще! — засміялася Злата. — Звичайно, що хочу! Це навіть потрібно! Хто ж за мною дивитися буде, га? Тут без варіантів!

— Я це вже зрозумів, — Ярослав посміхнувся у відповідь. — У мене дещо є для тебе, — в його очах блиснули загадкові іскорки.

— Таак? А що? — не чекаючи відповіді, Злата нетерпляче заглянула в пакет, який приніс Ярослав.

— Ух ти! — радісно вигукнула Злата, дістаючи звідти невеликий яскраво ‒ оранжевий фрукт, який асоціювався з багатьма речами, серед яких зустріч Нового року і сонячний настрій. — Мандаринки! — вона почала очищати його від шкірки. В повітрі миттєво поширився стійкий цитрусовий аромат. Ярослав мовчки посміхався, дивлячись на Злату, яка від задоволення заплющувала очі, смакуючи своїми улюбленими фруктами. Він згадав той день, коли він перший раз зайшов до неї додому. Тоді він теж приніс їй мандарини. У той час вони тільки недавно познайомилися і він ще не знав про те, що вона їх так обожнює. Це було інтуїтивному рівні. Стільки всього змінилося з того часу! Навіть не віриться.

— Божечки! Іноді так мало для щастя потрібно. — Злата простягнула до його рота соковиту скибочку. Ярослав ніжно бере губами шматочок мандаринки з її руки, але при цьому, не відриваючи очей від Злати. Він дивився на Злату довгим пронизливим поглядом, від якого у неї мурашки пробігли по шкірі.

— Злаат, золотко... — тихо промовив Ярослав, трохи опустивши очі. — Ти тільки не їж їх багато. Гаразд? Про всяк випадок.

— Угу, — кивнула Злата у відповідь. Не звертаючи уваги на його слова, вона закидає в рот чергову мандаринову скибочку.

— Ні, я все ж таки поки заберу це, — з цими словами Ярослав потягнув до себе пакет з мандаринами. — Від гріха подалі! — він кинув на неї недовірливий погляд. Ярослав ледь стримував сміх, спостерігаючи, як Злата розширеними зіницями жадібно позирала на мандарини, маючи намір взяти ще одну.

— Гей ‒ гей, ти що робиш? Віддай! Це моє! — обурилася Злата і з удаваним невдоволенням нахмурила брови.

— Ні, Злато! Я прекрасно знаю про твою "пристрасть" до мандаринів і що тобі нічого не варто зараз їх всі з'їсти! А раптом у тебе алергія буде!