Розділ 17.4 Дива трапляються

*****

Друзі вже майже годину як зібралися у своєму кафе і нетерпляче чекали Злату і Ярослава, які досі так і не з'явилися.

— Вони, як завжди, затримуються! — обурюється Ігор.

— У Злати телефон вимкнений, — доповідає Вероніка після чергової спроби додзвонитися подрузі.

— Вимкнений? — перепитала Кіра. Вона прекрасно пам'ятала, що Ярослав сам вимикав телефон Злати.

"Мабуть, Злата його так і не вмикала", — подумки припустила вона, насупивши брови.

— Щось трапилося, Кір? — помітивши замислений погляд подруги, Вероніка нахилилася до неї в той час, коли хлопці про щось захоплено перемовлялися між собою.

— Сподіваюся, що ні, — відповіла Кіра. В її голосі чітко відчувалися сумнів та тривога. — Вона підняла на Вероніку з неприхованою тривогою очі. — Просто я хвилююся трохи. Я була сьогодні у Злати. Вона дуже погано себе почувала, і я запропонувала їй залишитися вдома, але вона запевнила мене, що вони прийдуть, а їх все ще немає! Ярослав теж не відповідає. Я не знаю що й думати...

— Я ще раз спробую Ярославу зателефонувати. Сподіваюся, що відповість цього разу, — Вероніка знову набирає його номер. — Ярославе! — полегшено вигукнула вона, почувши його голос після декількох гудків. — Ну ви де? Що??? — на обличчі Вероніки відбився переляк. — Добре. Я зрозуміла.

— Ну що там? Давай швидше! — не витримує Кіра.

— Злата в лікарні! — нарешті повідомила Вероніка після невеликої паузи.

— О Божечки! — Кіра прикрила пальцями губи. — Що він сказав? Що з нею?

— Більше нічого не сказав, — Вероніка дивилась на Кіру тривожним напруженим поглядом, з повною відсутністю рухів. — Він зараз не може говорити.

— Поїхали! Зараз про все дізнаємося! — махнув рукою Антон, кличучи жестом слідувати за ним. Всі як по команді піднялися з місця та швидко попрямували до виходу.

Коли вони увійшли в будівлю лікарні, Ярослав саме спускався по сходах вниз. Помітивши його, друзі підбігли до нього.

— Ярославе! Що трапилося? Де Злата?! — Кіра і Вероніка, яких нерви були вже на межі, одночасно засипали Ярослава питаннями.

— Так, стоп! — Ярослав витягнув вперед долоні, намагаючись зупинити емоційний потік. — Спокійно! Злата зараз в палаті ...

— Як в палаті?! Її в лікарні залишили? Чому?! — не вгамовується Кіра, не даючи Ярославу договорити.

— Та зачекай ти, Кірочко! — Антон в заспокійливому жесті поклав свої долоні їй на плечі. Він зауважив, що Ярославу і так важко говорити, тому йому потрібно дати трохи змогу зібратися з думками.

— Ну так що з нею? — запитав рівним голосом Антон, намагаючись триматися спокійно, хоча сам був схвильований не менше, ніж інші. Затамувавши дихання від напруги, Вероніка й Ігор теж чекали відповіді. Відкривши рот, Ярослав ще пару секунд пильно дивився на своїх друзів. В його очах раптово спалахнули загадкові іскорки, а на обличчі з'явилася легка усмішка.

— Злата вагітна! Сім тижнів, — нарешті видихнув він.

— Ух ти ж! Це ж так чудово! — заворожено вимовила Вероніка. — Прекрасна новина!

— Друзі, ну ви даєте! — щиро зрадів Ігор. — Вітаємо! Нас буде більше!

— Ого! Нічого собі! — вигукнув Антон, не приховуючи радісних емоцій. — Ви молодці! — він в дружньому жесті поплескав Ярослава по спині. Кіра застигла на місці. Її обличчя осяяла справжнісінька, непідробна усмішка, а її кришталеві очі заблищали. Вона дивилася на Ярослава і водночас думала про Злату.

"Я все ж правильно гадала на рахунок вагітності. Ну і слава Богу! Я дуже рада за тебе, подружко! Ти заслуговуєш щастя, як ніхто інший!"

Кіра приєдналася до друзів і огорнула Ярослава у свої теплі дружні обійми, ледь даючи йому дух перевести.

— Що ти відчуваєш? — запитала вона, нарешті відпустивши його.

— Що я відчуваю? Як вам пояснити? — Ярослав намагається підібрати слова. — Це такі змішані й незвичайні почуття! Чесно сказати, я ніколи не замислювався про дітей. Зараз у мене в голові такий хаос! Я можу сказати одне — справжній сенс моє життя починає набувати тільки зараз! Злата — це найдорожче, що у мене є! Ця дитина... — з цими словами уст Ярослава торкнулася найбільш зворушлива посмішка на світі, яка тільки може бути. — Ця крихітна, ще не народжена людина, в якій тече моя кров, перевернула все всередині у мене. Я не хочу втрачати її! І водночас я дуже боюся за Злату! Їй важко буде виносити малюка, — він відчуває, як ці думки знову набатом були по свідомості, з кожним ударом його сильніше затягувало в безодню страху. Він відчував такий контраст почуттів одночасно, що від цього голова йшла обертом. — Вона не дуже добре себе почуває.

— Ярославе, — Кіра взяла його пальці у свої долоні. — Це нормально в її стані.

— Та не нормально! — перериває її Ярослав і різко відсмикує свої руки від Кіри. — Не нормально! У неї висока температура, сильний токсикоз! Її додому не відпускають. Найближчими днями їй не можна вставати. Злату краще не залишати одну. А я не зможу весь час бути поруч! Я повинен працювати. Заради них! — в розпачі він тулиться до стіни й засовує пальці у свої густе волосся.

"Ох, вже ці тонкі творчі натури! Такі вразливі!" — зітхнула Киром та знову зробила крок до Ярослава.

— А ми для чого? — вона злегка нахилилася й уважно подивилася йому в обличчя. — Ви завжди можете на нас покластися. Правда, друзі? — Кіра обернулася до друзів.

— Так, звичайно! Ми ж друзі! І завжди поруч, — майже хором підхопили інші.

— Ви не одні, — запевнила його Кіра. — Про Злату є кому подбати, коли тебе немає поруч. Ми очей з неї не спустимо! Вона в надійних руках! Словом, Злата влипла! — вона дзвінко засміялася.