Розділ 17.3 Дива трапляються

— Сергію Анатолійовичу? Щось трапилося? — Олена Василівна підійшла до них і осяяла щирою посмішкою, від якої на душі ставало якось спокійніше. Її зовнішній вигляд вселяв авторитет і надію. Було видно, що вона вміла викликати до себе прихильність людей.

— Тут така справа ... — каже Сергій Анатолійович. — Потрібно, щоб Ви дівчину оглянули ... — він почав їй щось тихо пояснювати. Олена Василівна уважно слухала його і в підтвердження кивала головою. Коли вони вже закінчили перемовлятися між собою та обговорюючи деякі нюанси, вона підійшла до Злати.

— Ходімо зі мною, — Олена Василівна взяла її за руку. — Ходімо, моя хороша, — ласкаво примовляла вона. — Така дівчинка чарівна. Все буде добре!

— Олено Василівно, зайдете потім до мене в кабінет. Гаразд? — просить Сергій Анатолійович.

— Звісно. Я зайду, — кивнула вона у відповідь.

Нічого не розуміючи, Злата пішла за Оленою Василівною. Зробивши кілька кроків, вона обернулась і кинула на Ярослава розгублений погляд.

— Іди, сонечко! Я поруч, — шепнув він їй услід.

— Не хвилюйтеся, все буде нормально. Олена Василівна — дуже хороший лікар! — помітивши занепокоєння Ярослава, Сергій Анатолійович поплескав його по плечу. — Ви поки можете почекати тут в коридорі. Вони скоро повернуться. А потім зайдете до мене. Ми з Оленою Василівною вам все розповімо.

— Так звісно.

— Все буде нормально, — ще раз повторив Сергій Анатолійович і увійшов до свого кабінету. Занурившись у свої думки, Ярослав залишився сидіти в тривожному очікуванні.

"Хоч би з нею все було добре, хоч би з нею все було добре..." — він повторював ці слова у своїй голові, як мантру, посилаючи свої думки Всесвіту. Йому здавалося, що вже минуло занадто багато часу відтоді як Злата пішла з Оленою Василівною. Кожна хвилина тяглася, як ціла година! Не знаходячи собі місця від тривожних нав'язливих думок, Ярослав нервово походжав по коридору лікарні, то знову сідав на стілець. Нарешті вони вже підійшли. Злата сіла поруч, а Олена Василівна привітно усміхнулася Ярославу й увійшла до кабінету Сергія Анатолійовича.

— Злато, нарешті! Що вона сказала?! — нетерпляче запитав Ярослав, якого всередині всього трясло від хвилювання.

— Вона нічого не говорить, — відповіла Злата і в подиві знизала плечима. — Просила трохи почекати. Вони зараз покличуть. Ярославе, мені страшно!

— Чаш, — він обіймає Злату і заспокійливо гладить її по спині, висловлюючи цим найніжніші й романтичні почуття. Він бачить, що вона вже на межі й тримається з останніх сил. Ярослав зауважив, як вона сильно втомилася і знову почала засинати у нього на плечі. Це його дуже насторожило.

— Можете вже заходити, — з-за дверей виглянув Сергій Анатолійович. — Олена Василівна вже чекає, — запрошує він до себе в кабінет. Злата і Ярослав слухняно пішли за ним.

— Сідайте! — лікар вказав їм на кушетку, а сам сів на своє місце. Олена Василівна сиділа поруч за столом і ще раз уважно переглядала медичну карту. Вона підняла свій погляд і зосереджено подивилася на Злату, а її губ знову торкнулася душевна усмішка.

— Ну що ж ... — почала Олена Василівна з серйозним виразом обличчя. Злата і Ярослав в напрузі затамували подих. — Загалом картина така ... Що ж Ви так не бережете себе? У Вашому стані! — несхвальним тоном вигукнула вона, звертаючись до Злати.

— В сенсі? — Злата здивовано підняла брови, не розуміючи, про що говорить Олена Василівна. — В якому стані?

— Ви вагітні! — несподівано повідомляє Олена Василівна.

— Що??? — очі Злати округлилися ще більше. — Ви впевнені?! Це не помилка? — дівчина не може повірити своїм вухам.

— Ні, це не помилка. Приблизно сім тижнів, — з усією впевненістю заявила Олена Василівна.

— Цього не може бути ... — ледь чутно, майже одними губами промовила Злата. Їй здавалося, що це всього лише сон. Прекрасний сон! Вона боялася, що коли прокинеться, то знову опиниться в реальній дійсності. Перед її очима знову постав той серпневий день – майстерня, фарби, велике полотно, на якому вони "творили", Ярослав ... Це безумство! Дика пристрасть, яка розриває на частини стала наслідком зародження нового життя! Це було просто неймовірно! Вони тоді повністю віддавали себе один одному, було таке відчуття, що світ крутився навколо них. Весь Всесвіт належав тільки їм! Злату досі кидало в тремтіння при одній згадці про це. І ті невимовні почуття, які відчуває зараз, вона не забуде ніколи. Їй здається, що вона починає вірити в казку, в дива. Злата повільно перевела погляд на Ярослава і подивилася на нього зовсім по ‒ іншому. Як на щось чарівне, незвичайне...Дівчина зловила себе на тій думці, що вона заново в нього закохується!

— Злато, Златочко... — тільки й зміг вимовити Ярослав. Він був шокований не менш неї й від почутого дар мови втратив. Не кажучи більше ні слова, в пориві ніжності й  внутрішніх емоцій, він підсвідомо підсідає ще ближче і, ніби огортаючи Злату зігріваючим пледом, обіймає її за плечі, демонструючи цим свою мужність і силу, бажання завжди оберігати й захищати її від усіх негараздів.

— Як це можливо?! Я нічого не розумію! — Злата в подиві переводила погляд то на Олену Василівну, то на Сергія Анатолійовича. Її очі блищали від сліз, які вона намагалася стримувати щосили. Але це були солодкі сльози. Сльози щастя.