Розділ 17.1 Дива трапляються

Найбільш неймовірне в дивах полягає в тому, що вони трапляються.

Гілберт Честертон

Була субота. Прекрасний осінній день. Погода шепотіла, ласкаве сонечко дарувало приємне тепло. Воно вже не пече по ‒ літному, його світло пом'якшало і вже не так сліпить очі. Небо змінилося, ніби воно стало ближчим. І вітер по ‒ іншому колише дерева.

Злата вирішила зайнятися домашніми клопотами й розібратися з деякими речами. Справ було багато, адже її не було деякий час вдома. Коли прийшов Ярослав, вона саме вже все закінчила.

— Привіт! — посміхнулася Злата, відчиняючи йому двері. — Заходь!

— Привіт, золотко! — Ярослав переступив через поріг і ніжно поцілував її. — Злат, з тобою все в порядку? — схвильовано запитав він, коли побачив, як Злата опустивши голову, сперлася рукою об стіну.

— Не турбуйся, — відповіла вона. Їй зовсім не хотілося, щоб Ярослав хвилювався через неї. — Я просто трохи втомилася. Мені потрібно присісти.

— У тебе щось болить? — Ярослав посадив її на диван. — Скажи мені!

— Ні, я ж кажу, все нормально! — збрехала Злата. Насправді у неї знову почав боліти живіт та паморочилося в голові. Вона відчувала постійне відчуття розбитості.

— Ти хочеш чогось? — запитує він, не відпускаючи її руку.

— Пити.

— Я зараз! — Ярослав швидкими кроками попрямував на кухню. Він побачив на столі апельсини й вирішив принести Златі свіжовижатий сік. Апельсиновий – її улюблений. Коли Ярослав повернувся, Злата вже спала. Підігнувши ноги, вона тихенько посопувала. Ярослав беззвучно підійшов до неї. Поставивши склянку, він укрив Злату пледом і присів поруч на дивані. Насупившись, хлопець уважно вдивлявся в її бліде спляче обличчя.

"Що ж з тобою таке?" — він доторкнувся рукою до її чола.

"Невже захворіла?! Господи, що ж мені з тобою робити?" — піднявшись з дивана, Ярослав розгублено вийшов з кімнати. Він дістає телефон й набирає номер Кіри.

— Привіт, Ярославе! — чує він її веселий голос.

— Привіт, Кірочко! Що ти робиш зараз?

— У парку з собакою гуляю. Щось трапилося?

— Як тобі це сказати? Тут така справа... Ти можеш до Злати під'їхати? Щось вона мені не подобається останнім часом, якась млява, її постійно на сон хилить. Мені здається, що у неї температура. Я не знаю що робити! Вона саме заснула. Я боюся залишати її одну, а у мене важлива зустріч через годину, я не можу її скасувати.

— Ви до лікаря зверталися? — занепокоїлася Кіра.

— Та я говорив їй!

— А вона що?

‘ — Каже, що вони її дістали, і так вже в печінках сидять, нехай йдуть на хрін, що нікуди вона не піде!

— Що так і сказала?!

— Дослівно!

— Злата у своєму "стилі", — пробурмотіла Кіра. — Гаразд, Ярославе! Я зараз приїду...

Коли Кіра вже піднімалася на п'ятий поверх, Ярослав уже чекав її на сходовому майданчику.

— Кірочко, дякую, що приїхала! Проходь! — він запрошує її у квартиру і заходить слідом за нею.

— Що тут у вас? Злата в спальні? — пошепки питає Кіра.

— Ні, вона у вітальні. Я щойно заходив до неї. Спить ще. Я так хвилююся за неї! Може, лікаря все ж викликати?

— Ага! Щоб вона потім нам влаштувала! Ярославе, заспокойся! Не панікуй завчасно. Дочекаймось, коли прокинеться, а там видно буде.

— Гаразд, — неохоче погодився Ярослав. — Тоді я побіг. Потім зателефоную. Її телефон я вимкнув, тому, що телефонують часто ...

— Іди! Не хвилюйся! Спокійно займайся своїми справами! Я догляну за нею. Все буде добре! — запевняє Кіра, зачиняючи за ним двері. Вона ще раз глянула в прочинені двері вітальні й, щоб не шуміти, тихо увійшла на кухню. Потрібно Златі щось поїсти приготувати, поки вона спить.

— Мдаа... Не густо. І чим вона тільки харчується? — невдоволено промовила Кира, глянувши в напівпорожній холодильник. Відчуваючи себе, як вдома, вона почала активно господарювати на кухні. Закінчивши готувати, Кіра сіла на стілець і почала гортати жіночий журнал за чашкою чаю.

"Щось вона не прокидається довго. Треба поглянути як вона..." — занепокоїлася Кіра. Вона вже зібралася підніматися з місця, як почула тихі кроки, що наближалися.

— Кіро?! Привіт! — Злата зупинилася біля дверей і здивовано подивилася на подругу.

— Златочко, привіт! Прокинулася вже? Слава Богу! Їсти будеш? Я супчик приготувала.

— Ні дякую. Я не хочу, — сонно пробурмотіла вона.

— Ну, Злат! Я ж старалася! Ти хоч їла сьогодні?

— Мабуть. Не пам'ятаю, — відмахнулася Злата. — А де Ярослав?

— Пішов у справах. Я дивлюся, він ними серйозно зайнявся.

— Точно! Він же казав мені про це, — пригадала Злата. — Якась зустріч. Він виставку планує. Ще й атестація почалася. У нього обов'язково все вийде, — впевненим тоном вимовила вона. — А ти що тут робиш? Чому не розбудила мене?