Розділ 16.2 Країна Вранішнього Сонця

— А ще вони дуже багато працюють – не менше дванадцяти годин на добу! — додає Ярослав. — У них навіть існує термін "кароші" — смерть від перепрацювання. Компанії змушені виплачувати великі компенсації!Тому їм дешевше найняти людину, яка буде в певний час розганяти співробітників по домівках! Ще у них є таке поняття як "інемурі" – сон на робочому місці. Це дозволяється і вважається ознакою того, що людина багато працює, тому і втомлюється.

— Ого! Нічого собі! — присвиснув Антон. — А ви за цей час, чимало дізналися про Японію!

— В Токіо ми познайомилися з одним японцем Йоші, — пояснює Злата. — Одного разу він люб'язно погодився допомогти нам зорієнтуватися в метро. Це взагалі ціла історія! Двісті дев'яносто станцій! Система складна. Навіть самі японці іноді плутаються! То, що вже про нас казати? Благо, вони трохи знають англійську. Ось так ми з Йоші й "порозумілися"... Можна так сказати, навіть подружилися. Саме він і розповів нам про японське життя.

— А ще ми тут куштували борщ! — вставляє Ярослав.

— Ух ти! І як? Смачно? — з цікавістю запитала Кіра.

— Ну, як вам сказати? Він нагадує розігрітий томатний сік, куди накидали кукурудзу. Він має більш японський смак. Я колись чув про відгуки японців про наші суші, що вони не мають нічого спільного з їхніми справжніми! Можу сказати, що це взаємно! Їхній борщ не має нічого спільного з нашим традиційним українським борщем.

— Це їхня така маленька помста нам за суші, — засміялась Злата і раптом прикрила рот долонею. — Вибачте, я зараз! — вона швидко схопилася з місця і вибігла з кімнати.

— Що це з нею? — захвилювався Антон.

— Не знаю, — на обличчі Ярослава відбився переляк. — Нічого не розумію. Може мені за нею не піти?

— Ні, не варто цього робити! — наполягає Кіра. — Дочекаймось її.

— Злато, як ти? — стурбовано запитує Ярослав, коли вона повернулася вже через пару хвилин. — Що сталося? Ти якась бліда.

— Не хвилюйся! Нічого страшного, мабуть, отруїлася, — запевнила Злата. — Тільки давайте не будемо про їжу. Особливо про японську!

— Злат, як ти взагалі там харчуєшся? — запитує Кіра, не звертаючи уваги на її прохання.

— Та вона майже нічого не їсть! — скаржиться Ярослав. — Крім фруктів, ну і креветок! Можливо, тому вона й відчуває себе погано?

— Та годі тобі... — відмахнулася Злата. — Давайте не будемо! Я ж просила! — благає вона, відчуваючи, що ще трохи й буде черговий "напад".

— Друзі, ми будемо відключатися вже... — говорить Ярослав, помітивши, як Злата обхопивши його руку, почала засинати на його плечі.

— Так, звичайно.

— Злато, з тобою точно все добре? — тривожиться Кіра. Злата лише злегка кивнула у відповідь і занурилася лицем Ярославу в груди.

— Гей, Кір? Ти чого? — запитує Антон, поглянувши в її стурбоване і зосереджене обличчя, коли вони вже вийшли зі зв'язку.

— Га? Що? — схопилася Кіра. — Ні – ні! Нічого. Я просто задумалася...

****

Аеропорт Бориспіль. Аеропорт — це особливе, незвичайне місце. Зовсім інша атмосфера. Тут велелюдно, дуже багато машин. Повітря насичене подорожами. Голос диктора оголошує посадку на рейси, шум натовпу, і звуки літаків. Панувала атмосфера радісних зустрічей і сумних прощань. Хвилювання й передчуття чогось цікавого.

— Де ж вони?! — Кіра нетерпляче вдивляється в потік прибулих пасажирів.

— Так он же! Йдуть! — вигукнула Вероніка, побачивши серед натовпу Ярослава і Злату, які теж помітили своїх друзів і радісно махали їм руками. Антон з Кірою та Ігор рушили до них вслід за Веронікою. Друзі в радісному пориві обіймалися, потискували один одному руки. Радість зустрічі ‒ це не неймовірні відчуття!

— Ми знову всі разом!

— Ну що, друзі? В машину! — скомандував Антон, коли емоції трохи вляглися. Весела і дружна компанія попрямувала до виходу.

Десять днів у Японії минули невблаганно швидко. Це захоплююча подорож у Країну Вранішнього Сонця для Злати з Ярославом вже стало історією. Ці дні для них назавжди залишаться одним з самих яскравих спогадів у їхньому житті. І хто його знає? Можливо, це не остання їхня поїздка в цю країну. Але, як же приємно повертатися додому, ходити по рідній землі, бачити поруч близьких і дорогих тобі людей, яких ти так сильно любиш та сумуєш за ними. Це ні з чим незрівнянні емоції.