Розділ 13.6 Львівські дощі

------------

Ярослав легенько постукав у двері її номера. Спершись руками за спинку стільця, Злата мовчки поринула у свої роздуми, намагаючись прийняти якесь рішення. Куточок її губ злегка здригався, вона повільно заплющувала, то розплющувала очі, а по холодному ніжного кольору обличчі протекла туш. Її темні вії блищали прозорими краплинками, немов ранкова чиста роса на траві, що виблискує від променів сонця. Це вже не були краплі дощу, які стікали. Це були її сльози. Ярослав тихо, невпевненими кроками підійшов до Злати й присів навпроти неї, поклавши руки їй на коліна.

— Що мені з тобою робити? Куди я від тебе піду? Як би не пошкодувати тобі потім... — важко зітхнула Злата, погладжуючи його по спині. Дивлячись з такою любов'ю на Ярослава, вона зізналася сама собі, що викреслити його зі свого життя їй несила. Це ніби відірвати частинку себе. Це нестерпно боляче. Вона відчуває, як сильно потребує Ярослав і не може не думати про нього. Коли він поруч, вона відчуває себе щасливою, потрібною... Якщо тільки не одне "але" ...

— Не говори так! Я не пошкодую. Ніколи! Чуєш? Ніколи! — запевняє він, намагаючись переконати її у своїй щирості. Злата лише довірливо посміхнулась у відповідь.

— Як у тебе все минуло? — вона рукою провела по його мокрому волоссю і з цікавістю розглядала його чарівне обличчя, бездонні очі та мужні плечі.

— Все чудово! — жвавим голосом відповів Ярослав. — Я виграв у номінації! Самому не віриться. Я так довго йшов до цього.

— Вітаю! Я не сумнівалася в тобі! — Злата щиро зраділа перемозі Ярослава і відчула такий приплив гордості за нього. — Ти молодець! І дуже талановитий!

— Злат! — Ярослав загадково посміхнувся, а в його темних очах загорілися маленькі іскорки.

— Що?

— А як ти дивишся на те, щоб вирушити в осінній тур до Японії? У вересні. Я сподіваюся, хоча б від цієї пропозиції ти не відмовишся? — Ярослав склав долоні й зобразив жалісне, благаюче обличчя. Поглянувши на його кумедний вигляд, Злата не втрималася і дзвінко засміялася.

— Японія??? Ух ти! Круто! Так несподівано, — Злата не приховує свого захвату. — Я що зовсім з глузду з'їхала, щоб відмовлятися від такого? Я обожнюю Японію! Дуже гарна країна! — у неї дух перехоплювало від емоцій, які переповнювали.

Радіючи, що Злата погодилася з ним поїхати, Ярослав знову дбайливо обіймає її. Вирушити удвох в захоплюючу подорож в Країну Вранішнього Сонця – це ж так чудово! Тепер він з нетерпінням і великим трепетом чекатиме цю осінь. До цієї золотої пори залишилося вже не так довго.

— Златко, тобі потрібно переодягнутися, — стурбовано каже Ярослав. — Ти наскрізь промокла... Тремтиш вся.

— Ти хочеш мене роздягнути? — Злата кинула на нього кокетливий погляд.

— А ти хіба проти? — підіграє їй Ярослав, зображуючи здивування. — Я там вже все бачив. І прошу зауважити, мені подобається! — він кидає на неї оцінюючий погляд. — Я серйозно, Златунь. Ти повинна переодягнутися. Ти так захворіти можеш.

— І то правда, — погоджується Злата і слухняно піднімається з місця. — Чого це я розсілася? Мені потрібно переодягнутися в сухий одяг. Тобі, до речі, теж.

В цей момент почувся стукіт. З ‒ за дверей показалася Кіра.

— Можна? — несміливо запитала вона.

— Так, Кірочко! Заходь! — відповіла Злата.

— З тобою все гаразд? — все ще хвилюючись, запитує Кіра, підійшовши до подруги. — Ти де була? Ми тут місця собі не знаходили.

— Не хвилюйся, Кіро! Все добре. Я просто вирішила прогулятися, — винуватим голосом пояснює Злата. — Потрапила під дощ. Так вийшло.

— Що? Просто гуляла??? — у Кіри починає підвищуватися градус емоцій. — Злато! Як говорять львів’яни: "Щоб тебе шляк трафив!" — скипіла вона, не заморочуючись про свій лексикон. — Ми тут вже не знали що й думати, а вона просто гуляє! А попередити, це ж так важко! Занадто багато честі, так? Слухавку бери !!! Телефон для чого у тебе ?!

— Ви з Антоном у себе були! Відпочивали, напевно.  Чи чим ви там ще займалися? Не знаю. Я не хотіла вам заважати. Ніка й Ігор теж пішли. А телефон був на зарядці, тому я й не відповідала. Мені що одній цілий день в номері стирчати чи що? Я не для цього до Львова приїхала! — виправдовується Злата. Від раптово підвищеного тону Кіри, вона навіть злегка здригнулася.

— Гуляла вона, трясця... Вона просто гуляла! — бурчить Кіра, не слухаючи Злату. — Не роби так більше! Так же не можна!

— Кіро, може вже досить кричати на неї? — вступає Ярослав. — Головне, що вона вже тут і з нею все добре.

— Ой, погляньте! — Кіра сплеснула руками. — захисник знайшовся! А хто нещодавно мало не збожеволів? Га? Хіба не ти?

— Ох, Кіро, Кіро...

— Що "Кіро"? Я вже ... — вона зробила невелику паузу, не бажаючи озвучувати в голос свій вік. — Не скажу, скільки років я Кіра ... Нє, ну ти скажи, хіба вона нормальна?! — не вгамовується дівчина, киваючи на Злату.

— Вона найкраща! — без вагань кидає у відповідь Ярослав.

— З тобою все зрозуміло! — відмахнулася Кіра, обурено закотивши очі. — Ох, вже ці закохані. У них пелена на очах!

— Кіро, може, ти вгамуєшся вже? Завелася! Задовбала, чесне слово! Поводишся, як істеричка! — не стрималася Злата, яку все це вже почало дратувати.