Розділ 13.5 Львівські дощі

— Ярославе, ти сядеш нарешті? В очах уже миготить! Заспокойся, будь ласка! — наполегливо просить Кіра, хоча у самої нерви були на межі. Антон час від часу виходив перекурити від хвилювання.

— Ти Вероніці чи Ігорю телефонував? — запитує Кіра, коли він знову повернувся до них. — Мій телефон розрядився.

— Ігорю телефонував. Вони вже скоро будуть, — Антон сідає поруч з Кірою й обіймає її за плечі.

— Слава Богу! — з полегшенням видихнула Кіра.

— Як він? Може мені поговорити з ним? — Антон кивнув на Ярослава, який тримався осторонь. Притулившись спиною до стіни, Ярослав сів на підлогу. В одній руці у нього був телефон, а іншою він запустив пальці у своє густе чорне волосся. Опустивши голову, він ховав свій померклими неспокійний погляд і, не помічаючи нікого навколо, повністю занурився в себе.

— Він трохи не в собі, — тихим голосом відповідає Кіра. — Краще не чіпай його. Та й навряд чи він буде зараз розмовляти, — У Кіри в грудях все стискалося від болю, коли вона дивилася на Ярослава — його очі потьмяніли, але в надії виблискували холодним блиском зірок. Навіть в цьому емоційному стані Ярослав був надзвичайно гарний! Від нього неможливо відвести погляд. У ньому було стільки чуттєвої глибини, красивого смутку! Здавалося, що ця людина була абсолютно з іншого світу.

— Гаразд, — погоджується з нею Антон. — Я зараз повернусь.

— Знову?! — обурилася Кіра. — Може досить уже ?!

— Та не курити я! В номер йду. Я скоро, — каже їй Антон з легким роздратуванням у голосі. Підійшовши до Ярослава, він мовчки поклав руку йому на плече, але Ярослав не зреагував на цей жест. Не кажучи ні слова, Антон лише з жалем похитав головою та попрямував до свого номера.

Темне небо невблаганно здригалося гуркотом грому і розривалося яскравими спалахами частих блискавок.

— Усе! Я так більше не можу! Я піду шукати її, — Ярослав раптово піднявся з місця, після того, як пролунав черговий гуркіт грому.

— Ну й куди ти підеш в грозу? Не вистачало ще за тебе хвилюватися! Почекаймо ще трохи, — благає Кіра. Вона підбігла до Ярослава, щоб зупинити його. — Будь ласка!

— Я не можу сидіти, склавши руки! Потрібно щось робити! Раптом з нею щось трапилося!

— Та що ти кажеш таке! — злякано вигукнула Кіра. — З нею все буде добре! Злата скоро повернеться! — намагається вона переконати Ярослава та й себе заодно. Не слухаючи Кіру, він вже попрямував до виходу.

— Та куди ж ти? Повернись! — відчайдушно крикнула йому Кіра і від безвиході тупнула ногою.

"Злато, ну де ж ти?" — це, мабуть, єдине питання, яким вона задавалася в останні півтори години.

_______

Прискорюючи крок, Злата дзвінко цокала каблучками по мокрому асфальту. Теплий літній дощ з неймовірною щедрістю мив місто і ніжно пестив шкіру, скочуючись чистими краплями до куточків губ. Після спекотних днів він стає таким бажаним! Вечір підкрався тихо, непомітно, вже засвітилися вуличні ліхтарі й жовтими очима проводжали силуети, завзято підморгуючи один одному.

Дівчина вже наближалася до готелю, коли Ярослав вийшов на вулицю. Помітивши її, він миттю побіг їй назустріч.

— Златочко! Нарешті! Де ти була?! — його голос ще тремтів від хвилювання. Ярослав відчув таке неймовірне полегшення! Він ніби заново народився і був шалено щасливий бачити її перед собою цілу і неушкоджену, хоч і наскрізь промоклу. Як же він злякався за Злату! За той недовгий час, поки її не було і Ярослав не знав де вона і що з нею, він в черговий раз переконався, що це чарівне створіння з яскравими виразними очима, милим "дитячим" обличчям, яке нагадувало казкову фею, було найбільшою коштовністю в його житті. Його золото. Його Злата. Її хотілося любити, оберігати всіма силами й не відпускати від себе ні на крок. Струмочки сповзали по її щоках, а довге волосся прилипло до шиї та вух. На обличчі Ярослава відбивалося бажання зібрати з її щічок краплі теплими губами. Давши волю своїм почуттям і емоціям, які раптово змінилися, створюючи своєрідний "контраст", він обійняв її так міцно і нестримно. Злата отямитися не встигла, як возз'єднавшись мокрими тілами, вони розчинилися в солодкому поцілунку під водоспадом з небес, повністю заблукавши удвох. Їх колотило чи то від дощової прохолоди, чи то від жару почуттів та відчуттів. Ця мить належала тільки їм.

— Ти чого? Що з тобою?! — нарешті вимовила Злата палаючими губами після запаморочливого поцілунку, від якого у неї подих перехопило. Емоційний порив Ярослава збентежив її своєю раптовістю. Вона ще ніколи його таким не бачила! І цей поцілунок ... Він цілував її як в останній раз!

— Златко, виходь за мене заміж! — виголосив Ярослав від надлишку почуттів. Це прозвучало несподівано навіть для нього самого. Ніби ці слова хтось сказав за нього.

— Що??? — Злата подивилася на нього з подивом і страхом. Немов на неї стеля обрушилася. — Ні! — вона вирвалася з його обіймів і вбігла всередину готелю, не звернувши уваги на Кіру, яка прямувала слідом за Ярославом, але побачивши їх удвох, боялася злякати цю мить. Щоб не зіпсувати момент, Кіра зупинилася біля входу і зі зворушливою посмішкою милувалася цією живою "картиною" крізь ширму проливного дощу. Асфальтові артерії міста перетворилися на шумні й пінні потоки води. Вдалині все ще чувся приглушений звук гуркоту, спалахи блискавок вже стали рідшими.