Розділ 13.4 Львівські дощі

— Легше кому? Тобі? Злато, скажи чесно, що ти збираєшся робити? Ти сама прекрасно розумієш, що так теж не можна! — Кіра не зводила від неї пильного погляду, вимагаючи негайної відповіді.

— Та нічого. Я просто дала нам час. Трохи часу. Або багато ... Не знаю я вже! — відчайдушно вигукнула Злата, потираючи скроні. — Можливо доля сама все поставить на свої місця.

— Я так люблю тебе, подружко! Ти мені, як сестра! — Кіра пригорнула Злату у свої дружні обійми. — І дуже хочу, щоб у тебе все було чудово. Я розумію тебе. Чесно. Але все це виглядає абсурдно! Ти сама перешкоджаєш своєму щастю. Ти Ярославу навіть вибору не даєш!

— Я теж тебе люблю. І дуже вдячна тобі за підтримку і за те, що ти завжди поруч. Хай там як. Я ціную це, — Злату дуже зворушили слова Кіри, але їй зовсім не хотілося продовжувати цю розмову. — Будь ласка, закінчімо цей безглуздий "сеанс" промивання моїх мізків. Добре? Краще скажи, як тобі вчорашній вечір? Правда, класно посиділи? — Злата знову за звичаєм відходить від цієї розмови.

"Так що ж таке? Скільки можна вже?!" — подумки вилаялася Кіра, але вона все ж таки стрималася і не стала ні на чому наполягати, розуміючи, наскільки для Злати болюча ця тема.

— Так дуже. Вечір був офігенний! — погоджується Кіра. — Хороші люди! Ярина ‒ це взагалі неймовірний живий згусток енергії! Вона не замовкала весь вечір! Така балакуча. Але вона класна. Дуже весела, — ділиться вона своїми враженнями про нових знайомих

— Це точно, — посміхається Злата. — Такі, як вона в суспільстві точно не пропадуть, — підсумовує дівчина.

— Ранок, я дивлюся, у тебе почався з романтики! — Кіра звернула увагу на шикарну троянду, красувалися у вазі й чашку недопитого, вже остиглого капучіно. — Ярослав? Я зустріла його, коли до тебе йшла. Який молодець! Він дуже уважний! — дівчина розчинилася в задоволеній усмішці й піднялася з місця. — Злат, я піду вже. Антон, напевно, прокинувся. Він буде шукати мене. Побачимося пізніше.

Кіра вже збиралася зробити крок назад, але раптом зупинившись, нахилилася до Злати.

— Бережи кохання! — прошепотіла вона їй на вухо. Вона промовила це, як проповідь. Голос Кіри звучав надзвичайно чисто і щиро. Скільки сенсу було вкладено в цій багатозначній фразі.

— Ти теж бережи! — опустивши повіки з довгими віями, Злата кивнула їй у відповідь. — Антон зачекався тебе. Біжи до нього!

******

Конкурс вже закінчився. Ярослав в піднесеному настрої повертався в готель. Він поспішав до своїх друзів. До Злати. Ярослав за цей короткий час вже встиг скучити за нею і хотів якнайшвидше побачити. Тим паче йому було що сказати Златі.

Кіра проходжувалася недалеко від готелю. Помітивши наближення Ярослава, вона кинулася йому назустріч.

— Ярославе! Нарешті ти повернувся! Ну що? Як там справи?

— Зараз я вам все розповім. А ти, що тут одна робиш? Де всі?

— Я Злату шукаю. Вона зникла кудись, — Кіра схвильовано озирається по сторонах, сподіваючись, що Злата десь поблизу. — Я не можу їй додзвонитися. Антон в інший бік пішов. Може десь побачить її.

— Як "зникла"?! — Ярослав відчуває, як по тіло пробігло нервове тремтіння. — Її хіба в номері немає? Де Вероніка й Ігор?

— Вони вдвох гуляти пішли. До львівської ратуші, начебто... Коротше, кудись розбіглися! Разом, називається, приїхали! Злата невідомо де... Я вже не знаю, що й думати! Тебе теж довго не було, — пробурчала Кіра, не приховуючи свого невдоволення.

— Що за претензії, Кіро? Я ж попереджав, що до Львова у справах їду, — з серйозним виразом обличчя і суворим, твердим голосом відповідає Ярослав на закиди Кіри. — Де Злата?! — в серцях вигукує він, дістаючи свій телефон.

— Марно, — відмахнулася Кіра. — Я намагалася вже. Вона не відповідає.

Цієї миті до них підійшов Антон. Трохи віддихавшись, він простягнув руку Ярославу.

— Привіт, друже! — вітається він з другом, якого за день ще не бачив. Злегка кивнувши у відповідь, Ярослав мовчки потиснувши йому руку. Зараз його думки зайняті зовсім іншим. Почуття раптового страху за Злату змішалося з розгубленістю. Він все сильніше відчуває, як усередині його починає колотити, а хвиля паніки накочувалась та нещадно набирала обертів. Ярослав, немов крізь шар води чув голоси друзів.

— Ну що там? — нетерпляче запитує Кіра, звертаючись до Антона.

— Її ніде немає, — Антон розгублено розводить руками. — Ніяк не збагну, де вона може бути.

— Чорт, що ж робити? Де її шукати? Та ще в чужому місті! — Кіра починає хвилюватися не на жарт. — Скоро звечоріє вже. До того ж гроза намічається, — вона тривожно піднімає очі на небо, яке загрозливо натягалося темних нагнітаючими хмарами.

Минуло трохи понад годину, але ніби ціла вічність. Весь цей час всі троє перебували в холі готелю на першому поверсі й в тривожній напрузі чекали Злату. Вона досі не з'явилася. Всі спроби їй додзвонитися були безуспішні. Ярослав нервово походжав з місця на місце. На ньому лиця не було — ніби всередині згасло світло. Його похмурі настирливі думки плуталися в павутині мозку, який від рою цих же думок, закипів, немов пісок в пустелі.