Розділ 13.1 Львівські дощі

Львів є носієм естетики, художності.

Бути банальним в цьому просторі якось елементарно не випадає

Олег Цьона

Злата давно прокинулася. Вона знала, що після вчорашніх "веселощів" її друзі ще досі сплять. Підігнувши ноги, дівчина прийняла зручну позу і, перекинувши довге волосся через плече, водила пальцем по сенсорному екрану телефону. Вигляд у неї був задумливим і спантеличеним. Попри те що її очі наповнилися сумом, в них було щось чарівне, глибоке... щось, що важко зрозуміти, пояснити. Її ліричний образ доповнювала монотонна мелодія дощу за вікном, який великими краплями наполегливо дзвенів по склу, розриваючи тишу.

Хтось тихенько постукав у двері.

— Так. Відчинено! — відповідає Злата, не відводячи зосередженого погляду від телефону.

— Доброго ранку! Не спиш вже? — вона почула заспокійливий і такий рідний голос. Дівчина підняла очі. Ярослав обережними кроками увійшов в номер, акуратно тримаючи в руках столик ‒ тацю, на якому в невеликій вазі красувалася червона троянда й стояла чашка гарячої запашної кави зі свіжими круасанами.

— Доброго! — посміхнулася йому у відповідь Злата, яка була дуже зворушена романтичним жестом Ярослава. — А ранок починається з кави!

— І дощу, — додав Ярослав, кивнувши в бік вікна. Зменшуючи темп, дощ шумів уже тихіше, неквапливо, але все ще вперто лив кришталевими намистинами й сліпив сльозами небосхил. Музика дощу за вікном створює атмосферу затишку, гармонії, думки очищаються і набувають зовсім інший зміст.

Дощовий ранок, кава в ліжко, вишукана троянда. Поруч людина, яку ти кохаєш. На душі повний спокій, почуття захищеності, здається, що тебе більше нічого не турбує.

— Дякую. Мені дуже приємно. Це чудовий ранок! — повільно опустивши повіки, Злата нахилилася до квітки, вдихаючи її солодкий аромат.

— Виспалася? — з ніжністю в голосі запитує Ярослав, легенько погладжуючи її руку.

— Так, — відповідає дівчина. — Я вчора за день так втомилася, що заснула відразу як тільки доторкнулася до подушки, — вона відламує круасан і підносить шматочок Ярославу до рота.

— Ти хочеш мене погодувати? — Ярослав грайливо посміхнувся і, не відводячи від неї закоханого погляду, бере в рот круасан. Як же він хотів зупинити цю мить! Злата особливо прекрасна вранці. Така мила, ніжна, тендітна. Природна! Милуючись Златою, Ярослав ще більше мріє зустрічати з нею ранки. Будити її поцілунком, дивитися як прокидаючись, вона відкриває сонні очі, і ось так же приносити їй сніданок у ліжко. Вона, як прекрасна квітка, яка вдихнувши свіжістю після нічного сну, пробуджується разом з сонечком і, вмиваючись ранковою росою, розкриває свої пелюстки. Злата взяла чашечку гарячого капучіно і піднесла до своїх губ, зробивши маленький ковток.

Капучіно ... Капучіно, як закоханість. Спочатку терпко, потім солодко і легко, а на поверхні все те ж життя. Але моменти, коли терпко і солодко — найкращі. Мабуть, справа тут в поєднанні. Дивлячись на Злату, Ярослав несподівано посміхнувся, ледь стримуючи сміх.

— Що? — Злата кинула на нього нерозуміючий погляд, але за інерцією теж посміхнулася. — Що тебе так розсмішило?

— У тебе пінка над губою, — тихенько засміявся хлопець. — Ти така кумедна! Просто тішиш!

— Ой, — дівчина ніяково знизала плечима і, все ще посміхаючись, ефектно злизала з губ пінку від капучіно. — Вибач.

— Злат ... — вимовляє Ярослав тихим голосом. — Коли я увійшов, мені здалося, що ти була чимось засмучена. Тебе щось хвилює? — з усією серйозністю і занепокоєнням запитує він.

— Ні. Все нормально, — її відповідь звучить непереконливо. Вона сумно зітхає й опускає погляд.

— Точно? — не повірив їй Ярослав. — Як справи у фонді? — він ніби прочитав її думки.

— Ого ... — Злата знову підняла на нього очі, в яких не приховувалося здивування. Вона була вражена тим, наскільки Ярослав відчув її. Йому вдалося зазирнути в саму глибину її душі! — Тебе, що правда це цікавить ?!

— Мене цікавить все, що пов'язано з тобою. Твоє життя — це і моє життя, — в його словах було стільки чутливої ніжності, щирості. Він настільки притягував до себе, що Златі дійсно захотілося йому все розповісти.

— Розумієш... — намагається пояснити Злата. — Дівчинка одна є. Їй сім років. Ксенії терміново потрібна пересадка серця. Є можливість зробити це за кордоном, але потрібні дуже великі гроші. Ми намагаємося зробити все можливе, щоб допомогти цій дівчинці й зібрати певну суму. Але цих грошей все ще недостатньо. Я дуже боюся, що просто не встигнемо, — вона робить паузу. Її очі виблискують, як алмаз – ще трохи й з них потечуть сльози. — Ксенії стає гірше. Я недавно телефонувала її мамі. Уявляю, що вона відчуває зараз. Ксенія така мила і чудова дитина! Дуже кмітлива дівчинка. Вона все розуміє. Їй стільки всього вже довелося пережити! Я часто відвідувала її й обіцяла, що вона обов'язково буде жити. Що потрібно боротися. І вона вірить мені! Чуєш? Вірить! Час йде, а я відчуваю, що вже більше нічого не можу зробити, — Злата від безвиході закрила обличчя долонями. Вона не хотіла показувати свої сльози, переживання, які так і рвалися назовні. Ярослав весь цей час уважно слухав Злату. Він насупив брови, наче намагався розв'язати якусь задачу.