Розділ 10.4 Коли таємне стає явним

*****

Суботній ранок. Ярослав вирішив прийти раніше, щоб швидше закінчити розмальовувати стіну на сходовому майданчику. Залишилося вже небагато. Він намагався встигнути до приїзду Злати. Сьогодні у нього було особливе натхнення — стан душевного підйому, свіжості, живого сприйняття дійсності, повноти думки й усвідомлення своєї творчої сили. Розклавши всі свої художні приналежності, він взявся за фарбу. Ярослав з головою занурився у творчий процес, повністю абстрагуючись від реальності. Хлопець малював на стіні в стилі імпресіонізму, що відрізняється життєрадісністю й чуттєвою красою світу. Це був його власний світ. Світ, в якому жили мрії, де можна побути собою, даючи повну свободу для вираження своїх приголомшливих ідей і почуттів. Мистецтво широке і невичерпне. Кожен раз відкриваються нові горизонти, нові шляхи. Твій маленький Всесвіт, який створюєш ти сам, і вона відкриває двері там, де раніше були стіни.

Через деякий від художнього процесу Ярослава відволік звук замка зсередини Златиної квартири.

"Кіра?" — промайнуло в його голові. Він насупив брови й повернув голову в бік дверей.

— Злата? — побачивши дівчину Ярослав трохи розгубився від несподіванки. — Ти? — він не наважувався поворухнутися, боячись сполохати цю мить. Вона навіть вранці була неймовірно прекрасною! Дівчина вийшла в блакитному шовковому халатику. Її волосся було зібране ззаду, два невеликі хвилясті пасма з обох сторін неслухняно спадали на обличчя. Злата виглядала такою ніжною, зворушливою. Вона просто випромінювала природну жіночу красу! А маленька акуратна родимка над куточком верхньої губи робила її ще більш привабливою і милою.

— Ти сподівався побачити тут когось іншого? А я думаю, що за шум на майданчику. Виходжу, а це ти тут твориш, — дівчина не стримала посмішку. Але швидко прийнявши "закриту" позу, вона склала руки на грудях і схрестила ноги, що ясно свідчило про те, що вона зараз не налаштована про щось говорити.

— Я такий радий тебе бачити! Ти коли повернулася? — Ярослав відчуває, як його серце починає битися в шаленому ритмі, погрожуючи вистрибнути з грудей.

— Вчора, — відповіла Злата. Щось особливе було в її погляді. Таємниче. Незрозуміле. Вона дивилася на Ярослава з таким захопленням. Як на ангела, що спустився з небес! Її очі випромінювали світло, але водночас вони наповнилися нестерпним сумом. Вони ще пару хвилин дивилися один на одного, не зронивши ні слова. Їх погляди говорили набагато більше, ніж самі красномовні фрази у світі. Вони розмовляли очима й астрально передавали потужні телепатичні потоки, розуміючи один одного без слів та жестів. У такі моменти можна справедливо сказати, що вони спільно володіють найціннішим, що є на землі. Це і є кохання.

— Дуже гарно. У тебе талант! — Злата кивнула на арт, першої порушивши тишу.

— Дякую. Я старався для тебе.

— Я це оцінила. Правда, — щиро промовила дівчина. — Я саме снідати збиралася. Складеш мені компанію? — грайлива посмішка знову торкнулася її обличчя. — Чи ти дотримуєшся принципу, що художник повинен бути голодним? — Златі на цей раз зовсім не хотілося проганяти його. Вона дуже скучила за Ярославом. Весь цей час їй дуже не вистачало його. Тому дівчині дуже хочеться, щоб він просто побув поруч. Хоча б ненадовго.

— З тобою я залюбки поснідаю! — без вагань погоджується Ярослав.

Він заворожено, немов закоханий хлопчисько, все ще не міг відвести погляд від Злати. Це так чудово! Просто ось так сидіти у неї на кухні, спостерігати, як вона готує сніданок, щось клопочеться біля плити. Просто бачити її перед собою.

Аська ходила слідом за своєю господинею і терлася об її ноги. Піднявшись на задні лапки, а передні поклавши на стілець, тихенько нявкаючи, вона настирливо випрошувала їжу.

— Асю, почекай зовсім трішки! Я дам тобі твій корм, — Злата легенько відштовхує кішку. Ранок був таким затишним, "сімейним". Ярославу навіть здалося, що Злата його дружина. На цей раз вона не проганяє його і навіть збирається погодувати! Йому було так добре зараз ‒ спокійно, безтурботно.

— Ася така попрошайка! — сміється він.

— Це точно! — погоджується Злата. — Вона не заспокоїться поки не отримає своє. Що? — запитує вона, помітивши його зосереджений погляд. — Щось не так?

— Ні ‒ ні. Все добре, — запевняє Ярослав. — Я просто милуюся.

— Їж краще, — Злата подала йому млинці й сметану. — Смачного! — попри те, що у неї всередині кипів ураган почуттів і емоцій, зовні вона виглядала стриманою і непохитною.

— Златко, як ти? — Ярослав доторкнувся до її пальчиків, коли вона сіла поруч. — Я сумував за тобою, — він все ще тримав її руку, немов цілий світ був у його долонях. Йому здавалося, якщо відпустить її, то разом з тим він випустить свою долю, своє щастя яке, неначе птах випурхне з його рук та і полетить високо ‒ високо в небо і він більше не зможе його впіймати. Від його дотику Злата здригнулася кожною клітинкою, відчуваючи всю міць його любові, яка відбивалася блиском в його темних очах. Ні! Цьому неможливо опиратися. Серце своє не обдуриш, а воно знову забивається в куток і тепло рідних долонь розливається диким болем в душі. Але кохання сильніше будь ‒ якого болю, тому, що воно ‒ пекельний біль. І водночас ‒ найсильніший антибіотик проти глибоких душевних ран.

— У мене все нормально, — ледь чутно промовила вона. — А в тебе як?

— Все, як завжди. Робота, проєкти... — Ярослав робить паузу, ще сильніше стискаючи її руку. — Злат, поговорімо.