Розділ 10.3 Коли таємне стає явним

******

Був ранній ранок. Час тихої радості. Ці години — не для поспіху, не для метушні. Ранок – час неквапливих, глибоких, золотих думок. Злата завжди любила прокидатись на світанку. Вона з любов'ю і ніжністю глянула на свою молодшу чотирнадцятирічну сестру Софію, сплячу солодким, безтурботним сном. Злата просто обожнювала свою сестричку! Та й для самої Соні вона завжди була авторитетом. Попри важкий перехідний вік сестри, Злата завжди мала на неї вплив. Дівчина тихенько підійшла до Софії й дбайливо поправила їй ковдру, яка майже сповзла на підлогу. Потім Злата беззвучними кроками вийшла з кімнати.

Увійшовши на кухню, вона побачила матір, яка вже стояла біля плити. Від неї так і віяло теплом та турботою, домашнім затишком.

— Доброго ранку, мамочко! — Злата підійшла ближче до матері й ніжно поцілувала її в щоку. — Ти, як завжди, з ранку раніше?

— Доброго ранку, рідна! Прокинулася вже? А я тісто на пироги збираюся замісити. Вже давно не пекла. Ось вирішила побалувати вас.

— О, чудово! А часто балувати й не потрібно, — посміхнулася Злата. — Тато ще спить?

— Так. Він незабаром прокинеться. Ти зараз будеш снідати?

— Ні. Зараз не хочу. Рано ще. Я кави поп'ю, — відповідає дівчина. — Краще піду, трохи прогуляюся...

Злата вийшла на ґанок з чашкою ароматної кави в руках, насолоджуючись кожним ковтком. Ранок такий приємний, чарівний і повен ніжності. Природа прокидалася, світ наповнювався життям, новим диханням, красою, а світлі сонячні промінчики пестили обличчя, наносячи тонкий шар теплоти й здається, що саме сонце тебе обіймає. Новий день, нові думки й відчуття. Допивши каву, дівчина в легкому літньому платтячку вийшла з подвір'я, прямуючи в бік лісу. Пройшовши трохи по стежці, Злата зняла босоніжки й босими ногами ступила на зелену траву, яка купалася у ранковій росі. Всюди спів птахів і аромат різноманітних кольорів. Неподалік пахло стиглою малиною. Дзвінко дзюрчав струмочок, Злата опустила свою долоню в прозору воду, в якій відбивалось безкрає блакитне небо. Повне усамітнення з природою дарувало хвилини душевного спокою. Ти перестаєш турбуватися про те, чого у тебе немає, дякуєш Всесвіту за ті чарівні речі, які оточують в цьому світі. Це так чудово, досліджувати ліс, ходити вранці по сирій траві, чути її шепіт. Слухати шурхіт листя і музику квіткових скрипок, кружляти разом з вітром, збирати величезні букети ромашок, на яких горіли вогнем яскраві крапельки сонця, і подарувати його мамі. Але не дивлячись на душевну гармонію, Злата впіймала себе на тій думці, що вона шалено скучила за Києвом, за своїми друзями. У неї було непереборне бажання побачити Ярослава! Вона відчуває, як її сильно тягне до нього, і не могла не думати про це... Їй так хотілося сказати йому, як сильно вона кохає його. Сказати як багато вона значить у її житті. Але серце і розум говорили різними мовами.

*****

Кіра повернулася з роботи понад годину тому. Вигулявши собаку, вона як раз переодягнулась і вже збиралася знову йти, коли задзвенів дверний дзвінок. Лабрадор світлої масті голосно загавкав. Виляючи хвостом, він вибіг в коридор.

— Фу, Дарсі! Сидіти! — відчиняючи двері, Кіра притримує собаку за нашийник.

— Злата??? — побачивши перед собою подругу, Кіра кілька секунд стояла на місці, здивовано кліпаючи віями. — Ти ж начебто через тиждень має приїхати.

— Передумала. А ти не рада мене бачити? — посміхається Злата.

— Скажеш таке ... Ще як рада! — Кіра на емоціях обіймає Злату. — Я просто не очікувала.

— Так я навмисно тобі не говорила, щоб ти не встигла свої "косяки" приховати, — сміється Злата. Вона нахилилася і ласкаво звернулася до собаки. — Привіт, мій волохатий друже! Дай лапу, Дарсі! Ой, який ти розумний пес. Молодець! — хвалить Злата, коли Дарсі радісно помахуючи хвостом, підняв передню лапу і поклав її в долоню.

— Та годі тобі! — відмахується Кіра. — Краще розкажи, як ти? Коли ти повернулася? — Кіра бере Злату за руку і тягне її на кухню.

— Кір, все добре, — Злата сідає на стілець. Вигляд у неї був трохи втомленим. — Дуже скучила. Приїхала кілька годин тому. Вирішила до тебе заїхати. Я тут вам гостинців привезла. Все домашнє.

— Спасибі! — дякує Кіра, розкладаючи продукти. — Як я рада, що ти вже повернулася! Я дуже сумувала за тобою.

— Я теж скучила. А Антон де?

— У себе в кафе. Як завжди. Я саме до нього збиралася.

— Оу, я не вчасно? — зніяковіла Злата.

— Нічого. Почекає. До речі, можемо разом поїхати. Антон буде радий тебе бачити. Він питав про тебе і збирався сьогодні зателефонувати.

— Незабаром побачуся з ним. Кір, як Ярослав? — несміливо запитує Злата. — Тільки не кажи мені, що ти з ним не стикалася. Що за твір мистецтва на моєму сходовому майданчику? Я коли побачила, грішним ділом, подумала, що не туди потрапила! — жартує вона.

— Тобі, що не подобається? А твої сусіди навіть дуже задоволені!

— Ну чому ж? Подобається. Дуже. Люблю мистецтво. Але я не про це... — обличчя Злати посерйознішало.

— Ти бачила його? Він тобі щось говорив? — Кіра відчула, як всередині все напряглось.

— Та ні. Не бачила. Ти чому засмикалася? — Злата злегка нахилилася й уважно глянула Кірі у вічі, помітивши, що та почала нервуватись. — Щось сталося поки мене не було? В очі мені дивись!