Розділ 10.2 Коли таємне стає явним

— Так ось... — зробивши глибокий видих, Кіра продовжує. — У неї проблеми з генетикою. Щось з каріотипом. Точно не пам'ятаю. Я в цьому не розуміюся. Злата не може мати дітей. Через це вона "обпікалася" не раз. Вона дуже сильно переживає і тепер не хоче зав'язувати ні з ким відносин. Вона боїться! Розумієш? Боїться! Ось і вбила собі в голову.

— Що?! Я ж ... — від почутого Ярослав відчуває як до горла підкочується клубок. — Злата... Златка... рідна, — тільки й зміг вимовити. Як же він хотів, щоб вона була поруч. Було непереборне бажання її підтримати, обійняти міцно ‒ міцно, ніколи не відпускати. — Ось воно що... Злата через це так? Вона думає, що...

— Так! Так! — вигукує Кіра, перебиваючи його. — Саме так! Я не прошу тебе говорити мені, що ти відчуваєш зараз. Не поспішай. Що б ти не думав про це, я тебе зрозумію. Але і Злату я теж розумію! Тому, якщо ти не впевнений... В такому випадку Злата має рацію, тобі дійсно краще зникнути з її життя. Дати їй спокій. Ти зрозумів мене?

— Ні! Ти справді думаєш, що я так запросто візьму і відмовлюсь від неї? Злата ‒ моя! Чуєш, вона моя! — твердо заявив Ярослав, стукнувши себе кулаком у груди.

— Моя, моя... — передражнює Кіра. — А Злата так не думає. Вона хіба твоя власність? Не потрібно сприймати жінок, як якусь річ! — вимовляє вона з легким роздратуванням. — Жінка – це особистість! Зрозумій це! Тому тобі доведеться враховувати і її почуття також.

— Кір, ну навіщо ти так? — Ярослав важко зітхає. — Знаєш, я справді тобі не буду говорити якісь слова переконання про те, як Злата багато значить для мене. Про те, що вона для мене цілий світ. Як би наївно це не звучало. Я впевнений у своїх почуттях до неї й завжди відповідаю за свої слова. Я не менше твого хочу, щоб Злата була щаслива. Зі мною.

— Мене і не треба в цьому переконувати й щось говорити мені. Я вже сказала про це, — Кіра кладе руку йому на плече. — Ти повинен переконати її. Я розповіла тобі все це тому, що потрібно розставити всі крапки над "і". Затям собі: "Жінки терпіти не можуть підвішеного стану, цієї невизначеності". Тут "так" або "ні". Третього не дано. А Злата ніколи не скаже тобі про це. Для неї це взагалі закрита тема. І мені влетить по повній від неї. Але сподіваюся, що я все зробила правильно.

— Спасибі тобі, — Ярослав з вдячністю подивився Кірі в очі. — Хоч щось прояснилося. Я спробую поговорити з нею. Я повинен зробити це. Чого б мені це не коштувало! Кажеш, Злата через два тижні повертається? — в його очах блиснув загадковий вогник. — Значить, у мене є трохи часу. Сподіваюся, що встигну.

— Що ти задумав? — запитує заінтригована Кіра.

— Я їй дещо обіцяв. Скоро дізнаєшся. До речі, а де Аська? Щось я її ніде не бачу.

— Так вона була десь тут, — Кіра теж озирається по сторонах, шукаючи кішку. — Вона поїла і, напевно, сховалася в Златиній спальні. Ася любить спати на її ліжку. Злата навіть намагалася відучити її, але нічого не вийшло. Я зараз піду, подивлюся.

— Я теж не проти поспати на її ліжку, — всміхнувся Ярослав.

— Ох, вже ці чоловіки... — Кіра усміхається йому у відповідь. — Почекай хвилинку! — дівчина виходить з кухні. Через пару хвилин вона повертається з посмішкою на обличчі й кішкою на руках. Мордочка Аськи висловлювала повне невдоволення. Тварині явно не подобалося, що її підняли з затишного, теплого містечка і потривожили її сон. Кішка нервово змахувала хвостом, показуючи своє обурення і, здавалося, що вона  готова пустити в хід свої кігті.

— Я мала рацію, вона дійсно була в спальні й солодко спала, згорнувшись у клубочок, — Кіра легенько гладить кішку по спинці.

— Дай мені її, — Ярослав підходить до Кіри й бере Аську на руки. — Яка вона гарна! Підросла як! — захоплюється хлопець, погладжуючи кішку. Її шерсть була блискучою, гладкою і приємною на дотик, а грайливі жовті очі випромінювали здоров'я та цікавість. Від того нещасного, хворого й покинутого кошеняти не залишилося ні сліду! Ця кішка мала для Ярослава якесь особливе значення і нагадувала про той прекрасний час, коли вони зі Златою знайшли її. Перед ним знову постав той чудовий романтичний весняний день ‒ прогулянка по місту, каток, погляд Злати, її емоції. Тоді він відчував себе дуже щасливим від того, що вона була поруч.

— Так, Злата добре за нею доглядає, — каже Кіра, перериваючи його думки. В цю хвилину задзеленчав її телефон, який лежав на столі.

— Це Злата, — Кіра глянула на екран. — Треба ж... Як відчуває!

Почувши це, Ярослав злегка відкрив рот і застиг на місці.

— Кір, будь ласка! Ти можеш увімкнути гучний зв'язок? — ледь чутно промовив він.

— Ще чого! Ні, звичайно! — Кіра категорично проти. — Ти розумієш, про що ти просиш?!

— Кіро, я прошу тебе... будь ласка! — благає Ярослав. — Вона на мої дзвінки не відповідає. Тільки одне повідомлення мені надіслала. Просила, щоб я їй не телефонував і не писав. Я дуже хочу почути її голос.

— Що ж з тобою робити? Гаразд, — здається Кіра. Телефон наполегливо продовжував вібрувати в її руці. — Тільки сиди тихо! Ні єдиного звуку! Не видавай мене! — суворо наказує вона. Ярослав енергійно киває у відповідь.

— Так. Привіт, Златко! — Кіра натиснула зелену кнопку. — Як ти там?

— Та все нормально. Тут гарно так! — відповідає Злата бадьорим голосом. — Ти як там? Чому так довго слухавки не брала? Не відволікаю тебе?