Розділ 10.1. Коли таємне стає явним

Тільки ті, чиї серця зберігають таємниці,

здатні осягнути таємниці наших сердець

Джебран Халіль

Минуло більше ніж тиждень. Був післяобідній час. Ярослав йшов вулицею, повертаючись додому. Він раптом зупинився біля будинку Злати. Він неабияк сумував за цією дівчиною і дуже хотів побачити її. Недовго думаючи, він покрокував до її під'їзду. Ноги ніби самі його несли туди. Піднявшись на п'ятий поверх, він раптом згадав їхню останню зустріч, коли він уранці зайшов до Злати. Він боявся, що вона знову не стане з ним розмовляти. Ярослав нерішуче натискає на дзвінок. Через пару секунд він почув кроки, що наближаються по той бік дверей. Почулося клацання і двері відчинилися. На порозі стояла Кіра. Вони зовсім не очікували побачити один одного.

— Привіт, Кіро! У мене таке враження, що ти тут живеш, — посміхнувся Ярослав. — Злата вдома?

— Привіт! Її немає. Вона поїхала до батьків, — відповіла Кіра, дивлячись на Ярослава з високо піднятими бровами та широкими очима. — Я кішку прийшла погодувати. Ну і перевірити чи все в порядку тут. Вона мені залишила ключі. А ти як?

— Нормально. У від'їзді був. По роботі. Тільки сьогодні повернувся. Злата надовго поїхала? Коли вона повернеться? — по голосу Ярослава було чутно, що він був трохи засмучений.

— Десь через два тижні. У неї відпустка, от вона і вирішила... — Кіра зітхнула, спостерігаючи, як притулившись спиною об стіну, Ярослав опускається на підлогу і кладе руки на коліна. Нахмурившись, він про щось глибоко задумався Його погляд сконцентрований в одній точці.

— Все! Я так більше не можу! — не витримує Кіра, дивлячись на Ярослава, який занурився в безвихідну печаль. — Злата мене вб'є, але так більше тривати не може. Заходь! — дівчина запрошує його увійти у квартиру. Ярослав у подиві підняв на Кіру очі й слухняно пішов за нею.

— Чай? Кава? — запитує Кіра, коли вони зайшли на кухню.

— Кава, — відповідає хлопець, сідаючи на стілець. — Ти хотіла мені щось сказати? — Ярослав розуміє, що Кіра не просто так запросила його у квартиру.

— Отже, так… — Кіра робить невеличку паузу, не знаючи, як почати розмову. — Це з приводу Злати. Скажи, вона дійсно потрібна тобі? Ти впевнений в цьому?

— Так! Вона дуже дорога мені. Дуже ‒ дуже. Я і сам не очікував, що можу покохати ось так. Шалено. Щиро. Настільки сильно. Але до чого ти хилиш? Одного мого кохання мало. Злата відштовхує мене. Ти це знаєш не гірше за мене. Я відчуваю себе слабким, жалюгідним ідіотом! Я не знаю, що мені робити. Я не можу без неї! — відчуваючи свою безвихідь, Ярослав спираючись ліктями об стіл і, злегка нахиливши голову, запускає пальці у своє темне волосся.

— Тримай! — Кіра подає каву і сідає поруч. — І вона теж кохає тебе. Я тобі казала про це, якщо ти пам'ятаєш.

— Так, звичайно! — хлопець робить ковток гарячої кави. — Я весь час про це думаю. Але, чесно кажучи, я не знаю, як сприймати те, що ти мені сказала тоді. Якщо це правда, то це все змінює. Але позиція Злати говорить про зворотне.

— Все змінює, кажеш? Ну як на це подивитися… — примруживши очі, Кіра зосередилася на власних думках.

— Кіро, ти припиниш говорити загадками?

— Мені треба з тобою серйозно поговорити. Вислухай мене уважно і не перебивай, гаразд? — видихає Кіра, відчуваючи, як складно почати цю розмову. — Навіть не знаю як сказати... У Злати проблеми. Розумієш? Справа не в тобі.

— Я щось подібне вже чув, — каже Ярослав, згадуючи розмову з Антоном.

— Я просила не перебивати. Мені й так складно.

— Вибач! — Ярослав винувато опустив очі.