Розділ 9.4. Коли кохання зводить з розуму

— Стривай! Яка ще ніч?! — дивується Кіра. — Невже ви... Коли?! Хоча... Я, здається, зрозуміла. Водосховище? — здогадується вона. Злата в підтвердження кивнула.

— От негідник! — сердиться Кіра. — Все ж таки всі чоловіки однакові! — в її голосі чітко відчувалося розчарування. — У них тільки одне в голові.

— Та зачекай! — перервала її Злата. — Справа не в ньому. Це як би з моєї ініціативи.

— Таак...Ти не перестаєш мене дивувати, подружко. Виявляється, я тебе не зовсім знаю. Не очікувала. Це добре, що ти його захищаєш... Ну і як? Розкажи! — очі Кіри загорілися від цікавості. — Я вся в увазі.

— Ти хочеш про це поговорити? — Злата посміхнулася крізь сльози. — Це була дуже чарівна ніч. Незабутня, неймовірна ніч. Тільки давай я краще уникну подробиць, гаразд?

— І що ти збираєшся робити?

— Не знаю я! — Злата від безвиході закрила обличчя руками. — Не знаю!!! Я повинна забути його! Розумієш? Забути! Тому що далі буде ще важче. А поки я поїду до батьків. У мене відпустка через кілька днів.

— Як "поїдеш"?! Злато... — Кіра щиро засмутилася. — Я не хочу, щоб ти їхала.

— Кір, ти чого? Перестань! Я ж не їду за кордон. І не назавжди. Я просто зміню обстановку на деякий час, відпочину від міської метушні, провідаю батьків. Заодно наведу свої думки в порядок, бо я щось останнім часом взагалі розклеїлася. У мене до тебе буде прохання. Ти приглянеш за кішкою? Сусідка поїхала, крім тебе мені нікого попросити.

— А Ярослав? Це ж і його кішка теж.

— Кіро, не починай! Це моя кішка. Так приглянеш за нею чи ні?

— Так, звичайно. Пригляну. Без проблем. Не заводься! Мені легше було б її на деякий час до себе забрати, але в нас собака. Та й кішка вже звикла до цієї обстановки.

— Дякую тобі.

Кілька хвилин дівчата мовчки сиділи на дивані, занурившись кожна у свої думки. Злата поклала голову подрузі на коліна. Заспокоюючи Злату, Кіра легенько гладить її по плечу. Помітивши, що Злата заснула, Кіра тихесенько, щоб не розбудити її, піднялася з дивана й акуратно підклала Златі під голову подушку. Хтось дуже наполегливо подзвонив у двері.

— Хто там ще? З самого ранку, — Кіра глянула у вічко. — Ярослав?! — дівчина відчиняє двері.

— Привіт! — вітається хлопець. Його пом'ятий вигляд говорив про те, що він ще не зовсім прийшов в себе після вчорашнього. Від нього й досі відчувався запах алкоголю. — А де Злата?

— Привіт! — відповідає Кіра, так і не впускаючи його у квартиру. — Послухай, Ярославе! — серйозним тоном каже дівчина. — Злата спить. І до того ж зараз не зовсім вдалий момент. Вона трохи не в собі. Мені навіть довелося заночувати тут. Та й тобі б не завадило привести себе в порядок. Бо, м'яко кажучи, вигляд зараз у тебе не дуже.

— Що трапилося? Що з нею? — занепокоївся Ярослав.

— Та те що й з тобою!

— Я кохаю її! — Ярослав намагається пройти у квартиру, але Кіра відразу перегороджує йому шлях рукою.

— Та вона теж кохає тебе!

— Що??? — від почутого Ярослав застиг на місці. — Що ти сказала? Це правда? — він не вірив своїм вухам.

— Кіро, хто там? З ким ти розмовляєш? — вони почули голос Злати, яка вже через хвилину вийшла в коридор.

— Ну ось, розбудили її... — Кіра з прикрістю зітхає.

— Ярославе?! Що ти тут робиш? Я тобі вже все сказала. Йди додому! — її голос звучав суворо і рішуче. Від сліз не залишилося й сліду.

— Злато, будь ласка! Поговорімо спокійно! — благально просить Ярослав. Кіра намагається його зупинити. Вона киває головою і жестами дає зрозуміти, що йому дійсно зараз краще піти.

— Я тобі не зрозуміло сказала? Пішов геть! — на емоціях Злата закриває перед ним двері. — Це не квартира, а прохідний двір якийсь! — вона сперлася на стіну і ледь стрималася, щоб знову не дати волі своїм сльозам. Кіра лише мовчки зітхнула, дивлячись на подругу. Вона зовсім не знала, як їй допомогти.

— Злат, ти чого? Ну навіщо так? — Кіра підійшла ближче до неї й взяла її руки у свої долоні. — Послухай, мені вже пора йти. Потрібно ще заїхати додому. Антон вже телефонував. А ти пообіцяй, що постараєшся заспокоїтися, добре? Поснідай! І на роботу не забудь зателефонувати, попередити! — Кірі було тривожно зараз залишати Злату одну. — Відпочивай! Я потім зателефоную. Не сумуй! — з важким серцем вона обняла на прощання Злату і зникла за дверима.