Розділ 9.1. Коли кохання зводить з розуму

Люди, які вважають, що вони нікому не потрібні,

насправді часто найпотрібніші

Ерік М. Ремарк

Увечері після роботи Кіра заїхала до Злати.

— Привіт, Кіро! — вітається Злата, відчиняючи подрузі двері. — Заходь!

— Привіт! Що з настроєм? — запитує Кіра, переступаючи поріг. — Щось сталося? — занепокоїлася вона помітивши, що Злата була трохи зажуреною.

— Та ні. Це я так... На роботі, — відповідає Злата, недбало махнувши рукою. Дівчата прямують у вітальню і сідають на диван.

— Втомилася? — Кіра уважно дивиться їй в обличчя.

— Та є трохи, — зітхає Злата, на мить прикриваючи очі.

— Як справи на роботі? — цікавиться Кіра.

— Сьогодні до мене одна подружня пара приходила. Дитину хочуть усиновити. Тому вони у мене проходили відповідні тести.

— І що? Це ж здорово!

— Здорово то здорово. Але вони не зовсім пройшли ці тести, — розповідає Злата з певним розчаруванням. — Є велика ймовірність, що ці люди повернуть дитину назад, а це вкрай небажано. У дитини може бути психологічна травма. Цього не можна допускати ні в якому разі! Загалом... З ними потрібно ще попрацювати. Дитина ‒ це не іграшка! Захотів ‒ взяв, захотів ‒ повернув. А потім ще у фонд заїжджала. Одному хлопчику потрібна допомога. Він терміново потребує пересадки кісткового мозку. От і зайнялися збором коштів. Сподіваємося, що встигнемо. Світ не без добрих людей. Бідна дитина! Він такий маленький, а вже так страждає. Такі ось справи. А у тебе як день минув?

— Та, як зазвичай. Нічого особливого, — відмахнулася Кіра. Вона щиро пишалася своєю подругою. Злата – дуже чуйна людина. Вона завжди думає про інших та допомагає багатьом, роблячи цей світ хоч трішечки кращим і добрішим, завжди ставить внутрішні завдання дуже чітко і правильно та завжди залишається відданою своїй справі.

— Послухай, Злат! — Кіра бачить, що її подруга хвилюється. — Я все розумію. Але і ти зрозумій! Неможливо допомогти всім! Може не варто сприймати так близько до серця? Ти так "перегориш". Потрібно не забувати й про себе та жити своїм життям, а не життям інших.

— Це і є моє життя! Я – психолог. І за це гроші отримую. До того ж непогані. На хліб з маслом вистачає, у всякому випадку... Без фонду теж не можу. Це мій вибір! — твердо вимовляє Злата.

— Але тебе не тільки це хвилює? Так? — обережно запитує Кіра. Злата подивилася на неї здивованими очима.

— Що у тебе з Ярославом сталося? Я ж бачу, що щось не так. Я це ще вчора вранці помітила, коли на водосховищі були.

— Кір... Будь ласка! Прошу тебе... Якось потім, добре? — благає Злата. — Жити своїм життям, кажеш? — у дівчини проскакує несподівана думка. — Прямо зараз і почну! Хочу розслабитися! Влаштуймо "вечірку"? Що скажеш? У клуб поїдемо!

— Серед буднього дня?! — дивується Кіра. — Сьогодні понеділок!

— Ну і що? Подумаєш... — пирхнула у відповідь Злата. — Хіба це заважає?

— Ну добре. Як хочеш, — невпевнено погоджується Кіра.

— Все. Я телефоную Ніці, — рішуче заявляє Злата, набираючи номер подруги.

*****

Вийшовши з під'їзду, Антон попрямував до своєї машини, але несподівано помітив Ярослава, який йшов по тротуару, повертаючись додому.

— Ярославе! — кличе його Антон, махаючи рукою. Хлопець обертається. Побачивши Антона, він рушив йому назустріч.

— Привіт! — в знак вітання Ярослав тисне йому руку. — Ти звідки?

— Та я в кафе ненадовго їду. Потрібно певні справи владнати. Ось вирішив по дорозі до Злати заскочити. Там Кіра у неї має бути. Але вдома нікого немає. Зараз зателефоную, дізнаюся, де вони, — з цими словами Антон дістає свій телефон.

— Кірочко! Зайка, ти моя! Ви де? Я заїхав до вас, а вас немає... Гуляєте? Скоро в клуб поїдете? І Вероніка теж з вами? — Антон невдоволено супиться після невеликої паузи. — А не можна було попередити?! Та не психую я! — Ну гаразд... — хлопець намагається говорити спокійніше. — Не пустуйте там! Бувай. Цілую! Потім зателефоную.

— Уявляєш, вони вирішили потусити в жіночій компанії! — звертається Антон до Ярослава, після того, як закінчив розмову з Кірою. Він помітив, що обличчя Ярослава раптом стало задумливим і зосередженим.

— Що з тобою? Ти чому не в дусі? Злата?

Але Ярослав лише мовчки подивився Антону в очі. По його погляду все було зрозуміло і без слів.

— Сядьмо! Поговоримо, — пропонує Антон, плескаючи його по плечу. Хлопці підійшли до лавочки. — Розповідай, що там у вас скоїлося?

— Та що тут розповідати? Я їй не потрібен, — Ярослав ледве видавлює з себе слова.

"Це нічого не значить... Я тебе використовувала... Немає жодних нас... Забудь... " — ці слова знову і знову, наче молотком стукали в його голові.

— Звідки ти це взяв? — Антон кидає на нього нерозуміючий погляд. — Я не поспішав би з такими висновками.

— Вона сама мені сказала. Вчора. Тут все зрозуміло, — голос Ярослава почав тремтіти. Вчорашня розмова зі Златою ніяк не виходила з його голови. Всі думки були тільки про неї.