ДИВО НА РІЗДВО

Ніч. За вікном завиває вітер. Цього року зима була ранньою. Вже у кінці листопада нас замело снігом, а на початку грудня прийшли суворі морози та хуртовини. 

Мені цей вітер не давав заснути. Уявлялося ніби якісь чудовиська співають свої серенади в мене під вікном. А завтра ж контрольна з математики. Треба виспатись та воно ніяк не виходить.

Заскрипіли двері і я вже здогадалася хто суне по мою душу.  Мій особистий монстрик в особі п'ятирічної сестрички Ярослави. Мама знову до пізньої ночі затримується на роботі, тож вона буде тепер докучати мені. 

– Ліна, – тихо погукала вона від дверей. – Ти спиш?

Мовчу, сподіваючись на чудо. Але у свої чотирнадцять років я вже знала, що чудес не буває, а дива трапляються тільки в казках для малечі.

– Ліночко, мені так страшно самій, – тихенько завила  вона, як той вітер за вікном.

– Іди вже сюди, – здала я всі свої позиції. З цією малою ніяких особистих кордонів.

Через секунду щаслива Ярослава вже пхала свої льодяні ноги мені у бік. 

– Тільки давай без оцих своїх обіймів, – пробурчала я, повертаючись до неї спиною. – Ти що, знову без капців бігаєш? 

– Десь заділа, – важко зітхнула вона, все-таки підсовуючись пені під бік. 

– Ноги холодні як у жаби. Буду обзивати тебе, ропухою називати.

– А хіба тільки в жаби ноги холодні? 

– В жаби взагалі немає ніг. Спи вже. В мене контрольна завтра, – наказала їй і смикнула на себе ковдру, вмощуючись зручніше.

 – Ліно? – погукала мала, коли я вже майже провалилася в сновидіння.

– Що ти хочеш? Зараз підеш до себе, якщо будеш теревенити, – зі злістю пригрозила їй. 

Але ж лежить і носом шморгає.

– Ну що там? – не витримала і повернулася до неї.

– Одненьке питаннячко можна? 

– Давай вже.

– Ліно, а скоро Різдво? 

Навіть у темряві я бачила як блищать її оченята.

– Через два дні. Все?

– Угум.

Я знову розвернулася до неї спиною. 

– А я знаю яке диво трапиться з нами на це Різдво, – раптом зашепотіла вона мені на вухо. Ніби нас хтось тут міг почути.

– Яке? – чомусь поцікавилася я, хоча й збиралась промовчати.

– Тато подарує мені оту ляльку, що говорити вміє, красиву таку, з довгим, блискучим, білявим волоссям, – щебетала вона мрійливо. 

Кожне її слово вибивало з моїх грудей повітря. Воно скупчувалось та застрягало у горлі. 

– Яся, ти хіба забула? – повернулась я до неї, щоб бачити її обличчя. – Тато загинув на війні. Ми тільки два дні тому навідували його могилу на кладовищі. Він не може подарувати тобі подарунок, бо його вже немає у цьому світі.

– Я знаю. Мама говорила, що він тепер наш ангел охоронець і спостерігає за нами з хмаринок, – дуже серйозно відповіла вона.

Ярослава не була на похороні. Мама не захотіла травмувати її. А я й досі вважаю це неправильним рішенням. Тепер їй важко повірити, що батька більше немає. 

– Якщо знаєш чого тоді віриш що він покладе тобі ляльку під ялинку на Різдво? 

– Бо він обіцяв мені її.

– Тоді він був живий. А зараз… Зараз мама тяжко працює, щоб ми мали все необхідне для життя. Вона не може собі дозволити такий дорогий подарунок, Ясю,  – намагалась обережно пояснити їй усю ситуацію. 

– А я й не буду її в мами просити. Та це ж Різдво, Ліно. На Різдво трапляються дива. Хіба ти не знаєш? – вона  довірливо заглянула мені в очі, питаючи очевидну для неї річ. 

– Розповіді про дива це казочки для такої малечі, як ти. Різдво це просто свято, а чудес не існує. А тепер спи, мала ропуха, і ковдру на себе не смикай, бо підеш у свою кімнату, – розізлилася я й більше до неї не розмовляла. А коли почула її рівномірне сопіння то й сама заспокоїлась і заснула. 

*** 

“Ненавиджу сніг, ненавиджу холод, ненавиджу зиму, ненавиджу свята” – це я повторювала про себе, як мантру, поки їхала в маршрутці зі школи до дому. 

Впевнена, що зі сторони я мала вигляд звичайної дівчинки, що мрійливо дивиться у вікно. Але всередині мене набирала обертів справжнісінька буря. 

Дивлячись на веселих людей, які виносять з магазину гномів під ялинку, на святково вбрані вітрини, на мерехтливі вогники, які існують, щоб дарувати радість та створювати атмосферу свята, яке наближається, я горіла з середини, бо всі ці люди чекали його, а в мене більше ніколи не буде справжнього Різдва, я не відчуватиму й краплини щастя від нього. 

Тепер, втративши найближчу мені людину у світі, я точно знаю, що відчуття радості від свята дарують не вогники, не ялинка і навіть не подарунки під нею. Це відчуття дарують близькі люди.

В пам'яті відразу, як кадри з якогось фільму, проносяться картинки мого Різдва з ним. З татом. Як ми дуріли, поки прикрашали зелену красуню, як він саджав мене собі на шию, щоб я урочисто вчепила зірочку на верхівку. Як я обіймала та цілувала його, отримавши такий бажаний подаруночок.