ХІІ. Синя дібровна вероніка

Харита стояла поруч із батьком у легкому білому платті в синій горошок, зібраному на талії. Її засмаглі руки були оголені.

Ранок розгорнувся у всій своїй красі – у свіжості вітру, дзвінких криках чайок, плескоті моря.

- Ах, Клаусе, не турбуйся, все буде гаразд. Я ж буду не одна, а з Фабіаном, - говорила дівчина батькові. - Залишишся сам на господарстві.

- Я працюватиму в збройовій, є замовлення, - сказав Ферроль, ніяково дивлячись на дочку.

- Так, звичайно, татусю, - і вона поцілувала батька в колючу щоку.

Харита вийшла через ворота на берег. Сині хвилі коливали морський простір.

 Дівчина пильно вдивлялася в обрій, де виднівся берег острівця.

Незабаром чітко вималювався човен під вітрилом, що плескав на свіжому бризі.

Фабіан зіскочив у прибій і завів за собою човен, поки він не ткнувся носом у берег. Він, радісний, сяючий, допоміг Хариті зійти на теплі дошки.

- Вибачте, трохи затримався. Возився з вітрилом.

- Нічого. Сьогодні вітерець і так добре. Хвилі морщяться, дивіться.

- І закручуються гребінцями. Так гарно!

Вітрило плескало, набираючи вітер.

Через півгодини вони пристали до острова д'Авелес, дико зарослому біля берега, але цілком цивілізованому трохи далі.

 Селище рибалок було акуратне, наче іграшкове – білі будиночки під рожевою черепицею дахів.

Сохли рибальські сіті. Мимо пройшов міцний бородатий чоловік із веслом на плечі. Пробігло у бік пляжу з десяток замурзаних дітей.

Харита і Фабіан пішли прямою курною вулицею і звернули на околицю.

Видно було, як за будинками ворушився і шепотів на вітрі гай.

- А ось і мій дім, - сказав Фабіан, показуючи на міцну будову в глибині саду. Поруч росла стара груша, і дзижчали бджоли біля вулика.

На подвір'ї було гарно та тихо. Квіти трохи хилилися на тонких стеблинках майже біля самого порога, а ганок приховував кучерявий виноград.

- Ви живете один? - запитала Харита.

- Ні з мамою. Батько загинув давно під час шторму. Він був корабельним механіком, плавав багато, тому бачив я його рідко. Але він заробляв дуже добре. Ми змогли звести цей будинок. Мама працює на верфі. Вона людина релігійна, весь вільний час проводить за читанням Святого Письма, – розповідав Фабіан.

– Ви щось закінчували?

- Окрім початкової школи – спеціалізоване художнє училище у Гертоні. А так – самоосвіта, у нас бібліотека – тисяча томів!

- Вибачте за питання. А ви ніколи не були одружені?

- Зараз ні ... Ось не знайшов...Вона була, але... ми розлучилися...

- Ага, розумію, - кивнула головою Харита, опустивши очі.

- Так, був такий епізод у моїй біографії, - охоче розповідав Фабіан. - У свій час я працював на господаря в Гертоні. Став його молодшим повіреним. Ну, і як це часто буває, встиг одружитися з його дочкою. Ми мало прожили разом. Вона була людиною з важким характером, свавільною та запальною. Ми розлучилися, я був змушений залишити цю роботу... Ходімо до хати.

Харита кивнула і через коридор вони увійшли до кімнати з щільно завішеними вікнами. Посередині стояв маленький стіл.

Фабіан запалив лампу, і зі стін дивилися персонажі його незвичайних картин.

Харита зачаровано оглядалася довкола.

- Але це тільки частина, ходімо я вам покажу решту, - запросив Фабіан.

Одна з кімнат була величезною та нагадувала виставковий зал. Картини були своєрідними та невеликими за розміром.

– Ось мої роботи. Але вони не мають успіху та збуту. Вони далеко не всім подобаються, але може вам все ж припадуть до смаку.

- Мене ваші роботи зацікавили ще в Гертоні... Але... послухайте. Якщо їх мало купують, то як ви живете? - запитала Харита.

- Я живу тим, що працюю ще й оформлювачем, і дизайнером. Оформляю вілли та маєтки заможних людей. Якось у мене купили кілька картин. Я був щасливий, як можуть бути щасливими лише ангели на небесах!

Вони ходили, оглядаючи полотна.

Одна з картин називалася «Пегаси та дикуни». Схопивши крилатого коня фантастичні виродки тягли з його крил пір'я. Вони тут же ламали їх з кривляннями і гримасами мавп. Другий кінь летів з хмар униз, маючи намір кинутися на мучителів, але вдалині, зі сходів плоских скель, поспішали нові товпища дивних двоногих, що розмахували кийками та ланцюгами.

- Яка це страшна картина! Ваші малюнки оригінальні та незабутні! - склала долоні вражена дівчина.

- Вони загалом представляють сучасне суспільство та його ставлення до культури, - пояснив Фабіан.

- Але, припустимо, не всіх членів цього суспільства...

- Не всіх, але більшість... На жаль...

- А цю картину знаю, - сказала гостя, показуючи легким жестом на стіну. - Вражаюча робота!

- Так, це моя «Рука на скелі». Мамі вона також подобається. Рука схопилася за скелю в останньому зусиллі!