Глава 80. “Її повернення”

Оповідач:
Дощ ледь торкався шибки, коли у двері хтось подзвонив. Соня підняла голову з дивану, Еван насторожено прислухався.
Валентина вдома не було — він ще не повернувся з клініки. Другий дзвінок — довший, наполегливіший. Соня підійшла до дверей, визирнула у вічко. І застигла. 

Соня (шепоче):
— Ти це бачиш? 

Еван (зіщулився):
— Вона?.. 

Двері відчинились. На порозі стояла Даша. Мокре волосся прилипло до обличчя, в очах — щось холодне, не зовсім людське.
Вона виглядала знайомо… і водночас зовсім інакше. 

Даша (спокійно):
— Привіт, улюбленці. 

Соня (з підозрою, стискає руки в кулаки):
— Що ти тут робиш? 

Даша (усміхається):
— Прийшла додому. 

Еван:
— Додому? Це Валентина квартира. 

Даша (робить крок уперед):
— Знаю.
(погляд стає твердим)
— Але й ваш час тут закінчився. 

Оповідач:
Її голос не був злим, але в ньому було щось… фатальне. Соня підвела підборіддя. 

Соня:
— Ми нікуди не підемо.
(з викликом)
— Ми сім’я. 

Даша (тихо, без емоцій):
— Ви були. 

Оповідач:
Вона обернулася й пішла до дверей, навіть не зачинивши їх.
Еван дивився їй услід, губи тремтіли, наче він хотів щось сказати, але не зміг. 

Оповідач:
Минуло кілька годин. Ключ у замку провернувся — Валентин повернувся додому. Скинув куртку, пройшов у вітальню.
— Соня? Еване? Тиша. Він пройшов на кухню — порожньо. У кімнаті — так само. На столі лежала одна річ — його сімейне фото, зроблене ще тоді, коли всі були разом. Тільки тепер на ньому залишився лише він. 

Оповідач:
Валентин застиг, не дихаючи. У коридорі почувся легкий шелест — немов хтось тільки-но пройшов, але нікого не було. Тиша в квартирі гуділа, як після вибуху. 

Фінал 
Валентин підходить до вікна, вдивляється у темряву. На склі — відбитки двох долонь. 

“Він більше не був певен, хто пішов, а хто залишився.” 

Затемнення. Кінець глави.