Глава 77. “Дім, який не схожий на дім”

Оповідач:
Двері клацнули. Тиша розірвалася звуком знайомого гавкоту — і в ту ж мить із кімнати вискочив Еван. 

Еван:
— Валентине! Нарешті! Ми вже думали, тебе викрали прибульці з поліклініки! 

Оповідач:
За ним, звісно, одразу — Соня. У пледі, з чашкою чаю, як справжня кицька, що відкрила для себе комфорт цивілізації. 

Соня:
— Ти жива людина чи твій привид? Ми тут уже котлети ділимо, думали, ти втік у монастир. 

Валентин (посміхається, але якось розсіяно):
— Так, я теж думав… 

Оповідач:
Він пройшов повз них, не роздягаючись. Повісив пальто на стілець, сів на диван. Соня з Еваном переглянулись — у ньому щось змінилося. 

Еван (стурбовано):
— Що сказав лікар? 

Валентин:
— Що все скінчиться. 

Соня (іронічно):
— А, ну тоді супер! Заспокоїв! 

Оповідач:
Валентин мовчки усміхнувся, але в очах — порожнеча. Він виглядав так, ніби повернувся тілом, але думками залишився десь там, серед білих стін. 

Еван:
— Може, чай? 

Валентин:
— Ні… просто хочу посидіти. 

Соня (м’яко, сідаючи поруч):
— Ти бачив щось там, так? 

Валентин (здригається):
— Ні… нічого. Просто здається, що… знайомий запах. 

Оповідач:
Він заплющив очі. Перед ним знову промайнув силует у темному пальті, біля вікна.
Валентин на мить затримав подих. 

Соня (торкається його руки):
— Валю, ти вдома. 

Оповідач:
І він, здається, вперше за день усміхнувся по-справжньому. Але Соня відчула — це не та усмішка, якою він колись сміявся. Це усмішка людини, яка бачить більше, ніж хотіла б бачити. Він піднявся, підійшов до вікна, довго дивився у ніч. 

Валентин (тихо, сам до себе):
— Завтра я повернусь туди. Я мушу знати, хто це був. 

Оповідач:
За його спиною Соня й Еван мовчали. Тільки телевізор тихо грав рекламу корму для котів — і це звучало дивно доречно. Бо вдома, де колись жили тварини, тепер ставало все менше людяності. 

Затемнення. Кінець глави.