Глава 76. “Силует у коридорі”

Оповідач:
Коли лікар замовк, у кабінеті залишилася дивна тиша — не тиша спокою, а тиша, що щось ховає. Валентин стояв кілька секунд біля дверей, ніби боявся вийти. Потім зітхнув і рушив у коридор. Білі стіни, м’яке світло, дзижчання ламп — звичайна лікарня. Та раптом, за кілька метрів попереду, він побачив чоловіка. Високий, у темному пальті, злегка посивілий. Стояв біля вікна, спершись рукою на підвіконня, і дивився на двір, де падав сніг. Його профіль... знайомий до болю. 

Валентин (пошепки):
— Тату?.. 

Оповідач:
Серце стислося. Неможливо. Його батько зник, коли Валентину було десять. Усі казали, що він покинув родину. Мати ніколи не пояснювала, просто казала: «Не говори про нього». Валентин зробив крок уперед — але чоловік раптом обернувся. Погляд — глибокий, спокійний, трохи сумний. І… усміхнувся. Не як чужий. Як той, хто все знає. 

Валентин:
— Вибачте… ми знайомі? 

Чоловік (зупинившись, тихо):
— Може бути. А може — ще ні. 

Оповідач:
І пішов повз нього, повільно, не озираючись. Валентин стояв, не в змозі поворухнутися. На секунду йому здалося, що запах дезінфекції змінився — став знайомим дитячим запахом: одеколон “Тройной”, що колись стояв на поличці у ванній, коли він був дитиною. 

Оповідач:
Валентин вийшов надвір. Сніг падав густіше. На вулиці — спокій і холод. Він ішов повільно, мовби в напівсні, стискаючи в кишені папірець із рецептом. 

Валентин (в думках):
— Може, мені просто привиділось.
— А може… ні. 

Він глянув угору на вікна клініки.
За склом мигнув силует. Той самий. 

Оповідач:
Валентин усміхнувся сам до себе.
— Добре… завтра. Завтра я з ним поговорю. 

І пішов додому. Де Соня, Еван і тиша чекали його, як завжди.
Та вперше за довгий час — тиша вже не здавалася безпечною. 

Затемнення. Кінець глави.