Глава 75. “Досить робити життя складнішим”

Оповідач:
Лікарня пахла хлоркою, старими паперами й втомою. Валентин сидів у коридорі, стискаючи записку з направленням. 
На дверях табличка — «Психотерапевт. Кімната №12».
Він постукав. 

Лікар (спокійним голосом):
— Заходьте, пане Валентине.
(погляд уважний, не холодний, але наскрізь бачить)
— Ви вже були в подібних кабінетах? 

Валентин:
— Ні… хоча, мабуть, мав би. 

Лікар:
— Розкажіть коротко, що вас турбує. 

Оповідач:
І Валентин почав. Про Дашу. Про Соню й Евана. Про те, що вони були тваринами. Про серіал “Вілфред”. Про сни. Про відчуття, що він живе на межі двох світів — реальності й… чогось іншого. 

Лікар (мовчить кілька секунд, потім записує щось у блокнот):
— Ви зараз працюєте? 

Валентин:
— Так. 

Лікар:
— Соціальні контакти? 

Валентин:
— Є. Хоч і дивні. 

Оповідач:
Лікар посміхнувся — ледь, без насмішки. 

Лікар:
— Ви знаєте, у мене було кілька пацієнтів, які теж бачили те, чого не бачать інші. 

Валентин (з надією):
— І що з ними стало? 

Лікар:
— Вони перестали тікати від себе. І почали розуміти, що реальність — не ворог. 

Пауза. 

Валентин:
— А якщо це не галюцинації? Якщо це справді відбувається? 

Лікар (спокійно дивиться прямо в очі):
— Тоді прийміть це.
(після паузи)
— А якщо ні — теж прийміть. Бо в будь-якому разі, ви в цьому живете. 

Оповідач:
Валентин опустив очі. Вперше за довгий час йому захотілося не думати. Просто дихати. 

Лікар:
— Коли це закінчиться, питаєте ви?
(пише щось, потім підводить погляд)
— Немає нічого вічного, Валентине. Усе скінчиться.
(піднімається, відчиняє двері)
— І… досить робити життя ще складнішим, ніж воно є. 

Оповідач:
Валентин виходить із кабінету. У коридорі порожньо, тихо. За вікном січневий сніг повільно падає на тротуар. У руці — рецепт. У голові — сотні питань. 
І тільки одне відлунює:
«Досить робити життя складнішим…» 

Затемнення. Кінець глави.