Глава 47. Остання крапля

Оповідач:
Кохання — як чайник. Спершу гріється повільно, потім шумить, а коли вода википить — залишається лише запах пари. У Валентина й Даші кипіння настало непомітно — спочатку дрібні жарти, потім образи, а далі — втомлене мовчання. 

(Кухня. Валентин працює за ноутбуком. На плиті кипить каструля. Даша шукає щось у шафі.) 

Даша:
Ти знову залишив комп’ютер на кухні? Я не можу знайти чай! 

Валентин (не відриваючись):
Там, де завжди. 

Даша:
Ні, там — твій роутер. Я не хочу пити Wi-Fi. 

Валентин:
Може, тоді просто не пий? 

Оповідач:
Вона різко закрила дверцята шафи — звук, як постріл. І щось у цьому звуці луснуло не тільки в посуді. 

(Пауза. Вона стоїть, спираючись на стіл.) 

Даша (тихо):
Знаєш, іноді здається, що ти живеш не зі мною, а з отим екраном. 

Валентин:
Бо екран не влаштовує сцен. 

Даша (гірко усміхається):
І не любить тебе. 

Оповідач:
Йому хотілось сказати, що це неправда, що любить він її — просто по-іншому, спокійно, мовчки, не з феєрверками, а з чаєм і теплим пледом. Але слова застрягли, як ложка в банці з медом. 

(Пізній вечір. Вона збирає речі. На підлозі лежить светр, який колись залишила “щоб пахло мною”.) 

Даша:
Ми просто різні. Ти — про порядок, я — про життя. І ми обидва праві, але разом — як вода і масло. 

Валентин:
Тобто все? 

Даша:
Я не кажу “назавжди”. Просто “зараз — ні”. 

Оповідач:
Вона вийшла, грюкнувши дверима. На підлозі лишився її светр і запах кориці. Він довго стояв, не рухаючись, а потім уперше за довгий час закрив ноутбук. 

(Повернення у теперішній час. Валентин розповідає Соні та Евану.) 

Соня (тихо):
Ти її тоді любив? 

Валентин:
Так. Просто не знав, як показати. 

Еван:
А тепер знаєш? 

Валентин (посміхається сумно):
Тепер знаю, як не треба мовчати. 

Оповідач:
І в цій тиші щось у ньому опустилось, але водночас — народилось нове розуміння. Що любов не закінчується гучно. Вона просто вчиться ходити босоніж по уламках того, що залишилось. 

Затемнення. Кінець глави.