Стиглі груші

Цей ранок був чудовим. Друзі називали його Елвіс. Звісно, це був нік, до якого він уже звик, адже він давно пронизав усе його життя — фізичне, людське, електронне та будь - яке інші сфери в повному сенсі цього  слова.
Його смагляве, ідеальних форм обличчя, зачіска та манера триматися в просторі — усе це гармонійно поєднувалося в єдине ціле. У свої тридцять три, у розквіті найкращих сил, він ніби став точною копією легендарного співака. Коли лунало це ім'я, він завжди чітко розумів: звертаються саме до нього. І він відповідав — сам собі, оточуючим і цьому веселому образу  якоюсь дивною, приємною взаємністю. Тим більше, що в цих краях таке ім'я було рідкісне.
— Добрий ранок, Елвісе, — почув він, зайшовши до вбиральні.
​Зупинившись перед дзеркалом, він посміхнувся власному відображенню і підморгнув.
​— Добрий ранок, Елвісе, — зустрів його цей самий голос уже на світлій, просторій кухні.
​— Добрий ранок, Афаліно, — відповів він, підходячи до монітора системи «Розумний дім». Услід за усмішкою знову пішов легкий підморгуючий жест.
​— Ідентифікацію за Face ID виконано. Доступ до холодильника надано без обмежень, — пролунало з динаміків приємним жіночим голосом, після чого Афаліна спокійно продовжила: — твій електромобіль та роботопес повністю заряджені. Усі системи будинку в робочому стані. Сонячні панелі працюють на повну потужність. Індукційна плита готова до використання. Чашка кави щойно приготована. Тости на столі, арахісове масло в холодильнику. Елвіс задоволено посміхнувся. 
Вмостившись за стіл, він смакував цей сонячний ранок, бездоганно чисте небо крізь прозорі вікна й двері та чудовий сніданок. А заодно — ловив особливий кайф від власного творіння: системи «Розумний дім», яку він колись так майстерно налаштував виключно на радість самому собі. 
Проживав Елвіс у новому кварталі на околиці міста. Ну, ви знаєте і вже бачили: це там, де мегаполіс переходить у провінцію. І все зроблено чітко за алгоритмами. Архітектурне різноманіття просто вражало. Логістика і транспортні маршрути були чіткими і прогнозованими. Стріти і авеню були намальовані на проєкті ще задовго до побудови. Це були однакові ділянки, але різні будинки. Оздоблення, архітектурні викрутаси просто надихали. Так ніби кожен хотів вирізнитися. Тут були і всі стилі, і жанри, і класика в різномаїтті. Поєднувало їх лише те, що всі вони були двоповерхові і обов'язково мансарда під дахом дивовижних форм. А паркани!!! Паркани по периметру — це індивідуальний стиль кожного, хто намагався вийти за межі своєї ж геніальності. Характерною рисою для всіх була лише висота зо  два метри і ворота, через які зовсім нічого не видно всередині. А от камери!!! Ними все було «затулено», як іграшками на новорічній ялинці. І в кожного свої, і так багато, і в кожному дворі, і на кожному кутку. Так от, з такими камерами, якщо об'єднати знімки, вулиця ставала такою собі тривимірною моделлю. Це нове котеджне містечко було на перший погляд спокійним і чітко структурованим спальним районом на околиці великого міста.
Медитативний ранок Елвіса після фізичних вправ уже отримував нові динамічні відтінки. Зручний стильний одяг уже був на ньому. Декілька влучних рухів гребінцем — і зачіска доповнювала образ. Дисплей автомобіля видав голосове повідомлення:
​— Радий тебе вітати, Елвісе. Підморгни в камеру, якщо це дійсно ти.
​Він так і зробив. Система електроавтомобіля ідентифікувала власника. Жестом лівої руки і знаком «Окей» на камеру на фоні свого обличчя він автоматично відкрив ворота гаража. Ще таким самим жестом відкрилися ворота на вулицю.
Який чудовий ранок. Спокійно маневруючи кварталами, Елвіс прямував до свого офісу. Маючи гарний настрій, він помітив білу «Теслу» посеред дороги. Навколо неї вешталась білявка і постійно робила селфі.
Білявка не розгубилася і миттєво розпласталась в нього на дверцятах з опущеним склом, так що декольте вже вперлось йому прямо в ніс, і мовила:
​— А ти гарненький, Елвісе! Слухай, підвези мене до салону краси — саме до того, де я вчора була і де мені наробили таких процедур, що я фарбувалась весь ранок, лише для того щоб мене впізнала моя ж автівка. Та мало того, всю дорогу я пудрила собі носика, щоби доїхати ось - ось сюди. Макіяж на сонці поплив, і авто перейшло само по собі в режим «стапе».
— Звісно, сідай, — кинув він.
Білявка швидко вмостилась на переднє сидіння. Які довгі ноги, яка коротка спідниця і це декольте! Елвіс тим часом непомітно підлаштував камери. Так, що макіяж зник з поля зору, а все інше було як на долоні — на тому самому великому дисплеї автомобіля.
І звідки вона взагалі дізналась, що він Елвіс? Мабуть, таки дивилась старовинні фільми в салоні. А сама гарненька. І навіщо було робити таку красу на обличчі? І без того ж гарна, — усе це роїлося і літало в нього в голові.
Декілька кварталів із дивовижною картиною переднього вигляду заклопотаної в телефоні білявки додали романтичного тонусу.
Зупинив авто на зупинці міського транспорту чоловік. Повністю діловий стиль: костюм, біла сорочка, запонки, годинник, шкіряний кейс, навушник у вусі, діловий тон. Він швидко випалив, побачивши водія:
— Слухай, Елвіс, мені швидко в офіс на конференцію. Питання є???— Нема питань, сідай.  
А сам, посміхаючись гадав, звідки той дізнався, що його кличуть - Елвіс? 
Авто рушило на пряму ділянку дороги. Що відділяла котеджне містечко від міста? Тонка межа, де чіткі алгоритми й прогнозована логістика урбаністичного простору різко змінювалися хаосом великого мегаполіса. Але зараз навряд чи варто було над цим задумуватись — увесь цей динамічний ранок веселим, п'янким круговертом уже кружляв у голові Елвіса під супровід нанизаних одна на одну несподіваних подій.
І ось на узбіччі дороги йшов ще один чоловік. Умить розвернувся — і рухом справжнього, досвідченого автостопера впевнено махнув рукою. Авто плавно зупинилось.
​— Привіт, я Елвіс, а це мої попутники, — узяв ініціативу на себе водій. — Сідай швидше, останній хіпі, підвезу тебе до міста.
Загорілий чоловік спортивної статури та приємної зовнішності середніх літ миттю сів на заднє сидіння і без зайвих слів лише кивнув у знак привітання.
Тишу в салоні електромобіля порушив діловий білий комірець:
​— Зупини швидко, я вже приїхав. І слухай мене, Елвісе. Ось тобі конверт. У ньому ключі від камери схову, готівка, інструкції і адреси. Виконай і не питай зайвого.
Він поклав щільний конверт між сидіннями і ніби випадково зачепив рукою білявку. Цей різкий рух миттєво вивів її зі стану глибокого мобільного екстазу.
— Успіхів вам усім! — кинув він і зник за дверима. 
Білявка тим часом миттю помітила свій улюблений салон краси за вікном, обернулася до водія і кінчиком пальця надіслала йому ніжний повітряний поцілунок. А на тому самому таємничому конверті розмашисто, яскравим макіяжним олівцем, залишила розкішний автограф і загадковий напис.
Вона вийшла з авто так граціозно, що  Елвіс і мовчазний загорілий попутник  по заду — ще довгі секунди мовчки дивилися їй услід...
Через декілька перехресть Елвіс зупинився на парковці з електронним паркомісцем. Кілька швидких жестів системою — і ось вони вже йшли поруч  вулицею стурбованих, поспішаючих людей ранкового міста.
Цей чоловік виявився напрочуд цікавим співрозмовником. По дорозі він розповів, що живе якраз на самому краю того самого котеджного містечка, і навіть чітко, до деталей, вказав локацію. При цьому зробив усе так невимушено, ніби сам себе запросив у гості.
— Я вдячний цьому світу і тобі, Елвісе. Ти правий, я останній хіпі, — усміхнувся він на прощання. — Буде сумно — завітай до мене. Успіхів, бувай.
Який насичений ранок, — самозадоволено думав Елвіс. Так, він трохи був нарцисом, але без крайнощів. Він просто розумів це — і все. Жінки вмить ставали до нього люб'язні, а все навколо відбувалося так легко і просто, ніби якась дивна харизма керувала цим усім. Він усім був приємний — навіть охоронцю, котрий уже наставив свій смартфон для ідентифікації Face ID.
— Ну ти й Елвіс, як у молоді роки! — грубо й чітко випалив той, пропустивши його крізь турнікет, і дозволив увійти до офісу.
​Офіс. Так, саме так. Він працював в офісі. Представництва компанії, візитівкою якої був сам офіс. Тут було все, буквально все необхідне для життя і творчості. Прозорі кабінети, напхані електронікою, кімнати релаксації, кімнати дегазації, картини відомих і невідомих авторів. Все це поєднувалося в єдиний футуристичний організм, де межі між роботою та особистим буттям стиралися настільки ж непомітно, як і кордони між містом і передмістям. Все це поєднувалося з вигідними умовами і оплатою праці, а креатив у цих стінах цінували найбільше. І тому йому було цікаво працювати саме тут, адже свої обов'язки він виконував чітко і сумлінно.
Йому посміхнулась Сюзана. Підняла великий палець догори, ніби кажучи: вигляд маєш чудовий. А навзаєм отримала цілу гору компліментів. І, звісно, він їй підморгнув. Адже її кучеряве, русяве волосся грало всіма барвами, формами та відтінками, а сукня, що облягала  дивовижні форми, ідеально їй пасувала. Вони обговорили деталі проєкту і звісно погоду. 
Система вентиляції офісу була бездоганною, але чомусь майстриня креативу Сніжана вирішила, що свіже повітря додасть наснаги, і відчинила вікно навстеж.
​— Елвіс, тобі потрібні нові емоції і драйв, а то ти ніби на картині маслом себе намалював, — кинула вона і пішла далі до двох хлопців, котрі якось дивно й ніжно дивилися один на одного.
— Давай, Сніжана, давай! Цим хлопцям жару теж додай, — співав собі під ніс Елвіс, проводжаючи її поглядом.
Арсен і Антін миттю заніміли — і з'явилася Соломія. Заклопотано поставила на стіл блюдо зі свіжими доспілими грушами. Запах свіжого повітря і стиглих груш заполонив весь простір. Ці дивні ноти дійсно дали наснаги до роботи. Соломія все жартувала: Елвіс, хто ти?
А погляд застиг на її постаті. Її фарбоване, стиглої горобини довге волосся пасмами спадало на сукню ципао. Воріт під горло, розпоріхи високо до стегон із двох сторін. Колір червоно - чорний із китайськими нотами, і ці дракони золотисті.
​Груди наповнені, поза впевненої жінки, а погляд — цей погляд наскрізь усе бачив і розумів. І знову це німе запитання: Елвіс, хто ти?
Вона пішла собі далі, плавно й граційно, ніби ні в чому не бувало. 
Елвіс працював щиро, впевнено, натхненно декілька годин поспіль. Потім відчув приплив сил і продовжував далі. Нарешті, завершивши роботу в справжньому творчому екстазі, він надів темні окуляри, відкинувся на кріслі й витягнув руки догори, потягнувшись.
Запах груш знову вдарив у ніс. Повільно він потягнувся рукою, шукаючи найстиглішу, а намацав осу...
І баццц!!!
Раптовий сильний пронизуючий біль прострілив від руки просто до мізків. Він скочив і почав отупіло махати руками. А друга оса тим часом уже залетіла просто йому під темні окуляри. Ні зігнати, ні вилетіти! І баццц — прямо в лице. І знову цей пекучий біль. І ще більша паніка. Він гепнувся назад на крісло — і баццц!!! Третя — прямо в сідницю. Елвіс втратив свідомість.
А весь офіс то все бачив. І від цієї  динамічної картини кожен із них знайшов свою особисту свідомість... Далі була офісна  служба  спасіння 911...
Голоси перемішалися...
— Аптечка!!! Швидко!!! Хто вміє? Швидко!!! Шприц! Ампула! — Анафілактичний шок! — Гормон! Ін'єкція!
Підбіг Арсен — і поклав Елвіса лицем вниз на долівку.
​Антін із дивним виразом обличчя стягнув із нього штани і чомусь отримав ляпаса від Арсена. Дівчата вже підготували шприц. Антін швидко, але з насолодою зробив ін'єкцію. Ці двоє знову переглянулися ревнивим поглядом між собою.
​А сплеском води з бутля для бойлера Сніжана повернула всіх учасників і потерпілого до тями. Пустим бутлем вона ляпнула по голові Арсена й Антіна, а потім себе... Елвіс розплющив очі...
За хвилини швидка допомога була вже в офісі. Доктор молодих літ, під білим халатом якого яскраво виднілися спортивки з трьома смужками, професійно оглянув 
пацієнта. І перше, що він сказав: — Привіт, Вінні Пух. 
Швидко зміряв тиск, ляпнув на лоба холодний компрес і видав вердикт:
​— Знімай штани, Вінні, і відкривай рота.
Арсен і Антін знову взялися за руки, але від суворого погляду доктора їхні очі забігали в різні боки. Сором'язливо розімкнувши долоні, вони ніяково вислизнули зі скляного офісу в скляний коридор. А тим часом Вінні жував жменю пігулок, а сильне знеболююче ін'єкцією впилось в тіло через вільне місце на сідницях.
Він без почуттів розплився в кріслі і міг лише споглядати, як Сніжана, зацікавивши креативом доктора — а можливо, просто інтерна, — розмахувала руками, вказувала на картини, дивани, змінювала граційно пози і врешті - решт  відверто фліртувала.
Інтерн зацікавлено оглянув Сніжану з голови до ніг, ляснув її по сідниці, дав візитівку, помацав груди. І пальцем, затуливши їй губи, на вухо мовив:
​— Мала, а ти весь креатив ходячий. У мене є такі цікаві пігулки, зазвони мені вечірком. Протестуємо аж до ранку.
Він пішов розмашисто і легко. Проте  цілий день лице у Сніжани виражало заціпеніння, здивування і цікавість...
Елвіс лише під вечір оговтався. Офіс вже був пустим. Він дістав смартфон, а розблокувати не зміг. Відмовлено у доступі Face ID. Сідниця боліла, рука німіла, а дзеркало прояснило ситуацію.
Щоки обвисли,  цей біль і постійний зуд. Чесалось неймовірно сильно, а лице і так вже було червоне. Все зрозуміло... Молодий Елвіс став старим, запухлим Елвісом... Ну, привіт тобі, Вінні - Пух... Знову він поглянув у дзеркало і спробував підморгнути, але марно. М'язи не слухались. Він пошкандибав на вихід з офісу. Домофон вимовив у динаміки. Відмовлено у доступі Face ID. Скляні двері не відчинилися. Охоронець солодко спав десь далеко...
Цей динамічний день завершився в кімнаті релаксації, котра магнітного замка зовсім не мала. Він просто ляпнув на м'який диван і спав аж до ранку... 
​Розбудила його Сніжана. Вона виглядала злегка пошарпаною, але неймовірно задоволеною. Її звична ідеальна зачіска трохи розпалася, видаючи шалену, повну експериментів ніч із тим самим таємничим незнайомцем у спортивках. А цей щасливий, трохи сонний і водночас хитрий погляд надихав увесь навколишній офісний простір потужними флюїдами чистого випромінювання.
— Так, Вінні, ти маєш лікарняний на сім днів, — бадьоро заявила вона, дивлячись на нього сяючими очима... — Я всю ніч про це домовлялася... Забирайся з офісу, тому що система відеоспостереження автоматично ідентифікує тебе як чужинця... Мені вже телефонували з центрального офісу... Ось тобі трохи мого креативу. Вона ніжно обняла його пошарпаним, але сповненим нестримної енергії тілом і вивела на вулицю, під ранкове проміння сонця. Побажала творчої наснаги, успіхів і зникла у глибині офісного простору...
Смартфон знову видав: «Відмовлено у доступі Face ID». Автомобіль видав: «Відмовлено у доступі Face ID». А що ж буде лунати на в'їзді з парковки? І що тепер? Вінні застиг... Так от, він різко й болісно усвідомив усю глибину цього бездоганного електронного тупика. І ще були думки: будинок, ворота, проїзд, електронний пес, громадський транспорт, картки і все інше мають лише один алгоритм і одну відповідь: «Відмовлено у доступі Face ID»...
Він відкинувся на спинку сидіння авто на декілька хвилин, зайшов  у простраційну медитацію. Із цього стану його вивело попередження у динаміки. Авто видало:— Відмовлено у доступі. Забирайся звідси. Ввімкнувся зворотний відлік до сирени. Ще мені цього не вистачало...
Вінні швидко зібрав необхідні речі в шкіряну сумку через плече, підхопив конверт і гаркнув дверима так, що інші авто блимнули фарами, а його електромобіль успішно замкнув замки і моргнув поворотами. Весело, — подумав він... Весело, так весело аж страшно... Лице чесалось, рука німіла, а сідниця боліла... Креативна відпустка в німілому, запухлому заціпенінні, ще й в повному електронному божевіллі та свавіллі... Він ніби якось хотів куцо посміхнутись самому собі, але не зміг. Так і пішов  вулицею, просто пішов...
Алея вивела його до скверу. Свіжа прохолода дерев просто вражала. Як гарно навколо, яка дивина: природа, травичка, зелена ж вона. Потім бульвар, він ішов довго, так довго, що в голову вже приходили звичайні, нормальні думки, котрі мимоволі і поволі доповнювались ідеями... 
День  розпочався з усвідомлення простої суворої істини: цифровий елітний світ тримався на балонах кешбеку й віртуальних бонусів, а реальність вимагала грубої фізичної готівки.
Так, цей бульвар був справжній і тягнувся через все місто. З постійними інтервалами знаходилися острівки цивілізації у вигляді перехресть із фонтанами, а навколо — лавочки по периметру. Місцеві знали, а справжні люди тут частенько гуляли, натхнення також митці тут шукали...
Вінні намацав у кишені гаманець, але однією онімілою рукою спробувати порахувати купюри — ще той квест. Глянув запливлими, багряними очима всередину, перерахував. Мало. Страшенно мало для колишнього топменеджера, який звик не дивитися на цінники.
Думка була одна: він так звик розраховуватися і не рахувати. Мати постійні ліміти, бонуси, донати та кешбеки. А тут — простими словами — мало... Жменька папірців, що виглядала знущально на тлі його грандіозних проблем...
​Дійшов до чергового фонтану і просто вмився прохолодною водою. Хоч трохи збити цей дикий, нестерпний пекучий зуд на набряклому обличчі. Вода освіжила тіло, лице та мізки. Він розгледів двох художників із мольбертами та пензлями, які натхненно чіплялися за  промені ранкового світла. Підійшов мовчки, волочачи свою шкіряну сумку. Вони його помітили і одразу впізнали — вони ж бо художники, тонкі риси обличчя бачили і розуміли без будь - якого гриму чи фільтрів.
​— Привіт, Елвісе, — заговорили вони дружньо, з легким натяком на іронію, майстерно доповнюючи слова один одного. — Друже, якщо хочеш портрет, пройди два фонтани і знайдеш нашого колегу. Він експресіоніст і фанатіє від Пікасо. А ми... ну стільки кави не вип'ємо, щоб тебе малювати.
Вони заповзято реготали самі і своїм щирим абсурдом несподівано розсмішили його. 
Кава, — згадав Вінні. Точно, кава допоможе, адже він і не снідав, і кави не пив з самого ранку. Знову згадав Сніжану біля апарату і пішов далі.
Два фонтани, потік думок, чітка ціль і спокійний темп ходи. Дійсно, художник -експресіоніст — імпульсивний, невротичний, брудний і неохайний, а поруч мобільна велокав'ярня. Художник побачив Вінні, зібрав речі, мольберт під руку і побіг геть.
— Та що з ним? — запитав у баристи.
— Та він просто обпився кавою, уявляєш? Замовив уже три рістретто, шукав натхнення, «підвісив» каву, побачив тебе — і що??? А то, що не витримав: він же думав, якого б страшка намалювати, а тут ти і вже намальований. Ось тобі кава, він її вже оплатив. 
Бариста балаболив без краю і назву вулиці, і район, і будинок з химерною архітектурою вказав. І навіть ще каву за рахунок закладу пропонував. 
Вінні прокинувся миттєво з першого ковтка. На конверті помадою написано: «Твоя Біленька Лілу». Будинок з Химерами, четвертий поверх, рожеві двері...
О ці накачані баристи, вони завжди перебільшують і в них усе так легко. Це неподалік зайняло пів дня ходу. А емоцій від такої прогулянки вистачало і настрій з'являвся якось сам по собі — від фонтану до фонтану...
Продавець гарячих собак, який саме відганяв ляпачкою ос від сосисок на вертелі, побачив Вінні, закляк на мить, потім різко викинув ляпачку і жестом запросив на стілець поруч.
— Та ти, брат... вдячний... я тобі... я все зрозумів... — тільки й мовив він, дивлячись на запливле обличчя героя. 
Оси самі розлетілись — чи то від специфічного запаху медичних пігулок, чи то від дивної містичної енергії, що випромінювала з фігури Вінні, ніхто не знав...
— Тримай, брат, поїж, ну тебе й потріпало... Співчуваю... Мабуть, і телефон блоконуло? — простягнув продавець соковитий хот - дог.
Вінні вже наминав його за обидві щоки, адже дійсно втомився після південного маршу і був шалено голодний. А за цим пізнім обідом, котрий плавно перетікав на вечір, він детально розпитав продавця про точний маршрут до потрібного будинку.
— Все просто: два квартали прямо, потім наліво — і ти на місці.
​Саме так і було. Коли Вінні нарешті доплентався за вказаною адресою, навколо будинку ще вештались запізнілі туристи. Вони настійливо прийняли його за арт -об'єкт або аніматора нового покоління, тому хутко зробили селфі на фоні Вінні, геть нічого не питаючи й нічого не розуміючи. Звісно, ніхто з них і не підозрював, що він зовсім не декорація, а справжня плоть і кров корпоративної епохи, що випала з системи. 
Рожеві двері були відчинені. Вінні та Лілу зустрілись поглядом.
​— Ні, тільки не це... ні... я не можу повірити... Елвіс, трясця... Який салон краси ти відвідав?! У них там що, дах поїхав?! Чи ти попав до студентів?!  Заходь швидше, щоб ніхто не злякався. Я, звісно, біленька, але розумію тебе якнайкраще. Нам, білявкам... Без краси... просто кінець... Ми як динозаври, ні...
​Лілу випалювала слова швидше, ніж працював будь - який процесор, не даючи йому оговтатися.
​— Нічого не пояснюй. Звісно, романтики між нами сьогодні не буде. Швидко в душ, їжа в холодильнику. Рожеве ліжко з котиками в кімнаті з панорамним вікном. Завтра тебе будемо пудрити. На добраніч...
© Tomas Blitz